Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

Матуся вміла бути дуже веселою. Матуся вміла бути дуже делікатною. Матуся вміла швидко забувати. Одначе вона мала добру пам'ять. Матуся вихлюпнула разом з водою й мене, а проте зосталася зі мною в тійтаки ванні. Часом я втрачав матусю, але той, хто її шукав, ходив поруч з нею. Коли від мого співу лускали шибки, матуся бралася за замазку. Іноді вона не мала рації, але стояла на своєму, хоч довкола було достатньо стільців, щоб сісти. Навіть коли в матусі були застебнуті всі гудзики, вона лишалася для мене відкритою. Матуся боялася протягів, однак часто здіймала бурю. Вона жила витратами й не любила сплачувати боргів. Я був сорочкою горішньої карти в її колоді. Коли матуся заходила з чирви, вона щоразу вигравала.

Коли матуся померла, червоні язички полум'я на обичайці мого барабана трохи зблякли, зате білий лак став іще білішим і таким сліпучим, що навіть Оскар інколи мимоволі примружував очі.

Поховали мою бідолашну матусю не в Заспе, як вона того іноді вголос бажала, а на невеличкому тихому кладовищі в Брентау. Там-таки лежав і її вітчим, порохняр Греґор Коляйчек, який у сімнадцятому помер від грипу. Похоронна процесія, як і годиться, коли люди проводжають в останню путь улюблену господиню бакалійної крамниці, виявилася досить чималою, в ній можна було побачити обличчя не лише постійних покупців, а й посередників від усіляких торговельних фірм і навіть представників від конкурентів, як, скажімо, бакалійник Вайнрайх та пані Пробст із продовольчої крамниці на Герташтрасе. До каплички на кладовищі в Брентау весь той тлум навіть не вліз. Пахло квітами й чорними костюмами, просяклими нафталіном. У відкритій труні моя бідолашна матуся мала жовте, змучене обличчя. Під час тієї тривалої церемонії я не міг позбутися враження, що в неї ось-ось скинеться голова, і вона знову виблює, всередині в ній ще лишилося щось таке, що прагне вихопитись назовні, — не тільки тримісячний зародок, що, як і я, не знає, котрому з батьків завдячувати життям, не тільки він прагне вийти на волю і, як і Оскар, зажадати, щоб йому подарували барабана, ні — там є ще риба, і, звісно ж, не сардини в олії, про камбалу вже й казати не хочу, я маю на увазі шматочок вугра, кілька зеленувато-білих волокон вутрятини, вугра від морського бою в Скаґераку, вугра з молу в Нойфарвасері, вугра від Страсної п'ятниці, вугра, що виповз із конячої голови чи, може, навіть з її батька Йозефа Коляйчека, який потрапив під пліт і дістався вуграм, вугра від твого вугра, бо вугор — він на вугра й обертається...

Але матуся не виблювала. Вона лишила вугра в собі, взяла його з собою, в землю, щоб нарешті мати спокій.

Коли чоловіки зняли з труни віко, щоб накрити обличчя моєї бідолашної матусі, сповнене рішучости й водночас відрази, Ана Коляйчек ухопила чоловіків за руки, а тоді, топчучи квіти біля труни, кинулася на доччине тіло, й ридала, і рвала дорогий білий саван, і надривно кричала по-кашубському.

Згодом багато хто казав, нібито бабця проклинала Мацерата, якого вважали моїм батьком, і називала його вбивцею своєї доньки. Згадувала вона, мовляв, і про те, як я впав зі сходів у підвалі. Вона підхопила матусину вигадку й не давала Мацератові забути про його немовбито провину в моїй немовбито лихій долі. Бабця раз у раз звинувачувала Мацерата й потому, хоч той, попри всі політичні переміни, по суті, згнітивши серце, шанував її, а у війну помагав і цукром, і штучним медом, і кавою та гасом.

Городник Ґреф і Ян Бронський, що плакав тоненьким голосом, мов жінка, відвели мою бабцю вбік. Чоловіки нарешті змогли закрити віко й прибрати того виразу обличчя, який вони прибирають щоразу, коли збираються взяти труну на плечі. Там, на напівсільському кладовищі в Брентау, де було двоє піль — по одному з кожного боку в'язової алеї, де стояла капличка, що скидалася скорше на саморобну іграшку для різдвяної вистави з Ісусиком у яслах, де був колодязь із журавлем і не вгавав пташиний гамір, — там, на чистенько виробленій граблями кладовищенській алеї я, ступаючи вслід за Мацератом на чолі жалобної процесії, вперше замилувався формою труни. Згодом мені ще не раз траплялася нагода ковзнути поглядом по чорному, з бурим відтінком дереву, яке відбуває людині останню службу. Матусина труна була чорна. Від узголів'я до ніг вона звужувалася навдивовиж гармонійно. Чи є на цьому світі ще одна форма, яка б так само вдало відповідала пропорціям людського тіла?

От якби отак само звужувалися до ніг і ліжка! І щоб усі наші й звичні, й випадкові ложа також звужувалися до ніг! Бо, хоч би як ми розкарячувались, нашим ногам однаково дістається лише вузенька смужка, яка, починаючи від тієї ширини, яку вимагають для себе голова, плечі й тулуб, до ніг робиться чимдалі вужчою й вужчою.

Мацерат ішов одразу за труною. Циліндра він ніс у руках і, хоч як гірко тужив, з кожним своїм повільним кроком намагався випростувати коліно. Щоразу, коли я зводив ззаду на нього погляд, мені ставало шкода його: оця випнута потилиця, оті дві грубі, як рука, жили, що витикалися з-під комірця й ховалися під чубом...

Чому мене взяла за руку матінка Тручинська, а не Гретхен Шефлєр або не Гедвіґ Бронська? Матінка Тручинська мешкала на третьому поверсі в нашому будинку, а імені вона, певно, не мала, бо всі тільки так її й називали: матінка Тручинська.

Біля труни — його велебність Вінке зі служкою і з ладаном. Мій погляд ковзнув із Мацератової голови на вздовж і впоперек покраяні зморшками потилиці чоловіків, що несли труну. Довелося притлумити в собі несамовите бажання: Оскарові забаглося вискочити на труну. Йому замандюрилося сісти на самому верху й забарабанити. Тільки ж Оскар хотів вибивати своїми паличками не на бляшанці, а на вікові. Коли вони, похитуючись, нестимуть труну, Оскар хотів сидіти на ній верхи. Коли всі ті, що ступають позад нього, вслід за його велебністю проказуватимуть слова молитви, Оскар хотів задавати їм ритм. Коли біля ями труну поставлять на дошки й линви, Оскар хотів і далі сидіти верхи на ній. Коли триватиме проповідь, дзеленькатимуть дзвоники, куритиметься ладан і бризкатимуть свяченою водою, він хотів вистукувати свою латину на дерев'яному віку й дочекатися, доки його опустять на линвах разом із труною в могилу. Оскар хотів туди вкупі з матусею й зародком. Він хотів бути внизу, а ті, що лишаться вгорі,