Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

— Ти часом не при надії, га?

— Не мели дурниць! — відповідала матуся, якщо взагалі відповідала, а коли якось у неділю на обід у нас подали відвареного вугра з молодою, потрушеною зеленню картоплею, що плавала в дешевенькому розтопленому маслі, бабця Коляйчек ляснула долонею по столу між тарілками й заявила:

— Ну, Аґнес, а тепер кажи вже нарешті, що це з тобою коїться! Чого це ти так жереш рибу, коли вона тобі з душі верне, і все мовчанку справляєш, і сидиш, мов казна й що!

Матуся тільки похитала головою, картоплю відгорнула вбік, вугра вмочила в розтоплене масло й незворушно жувала далі, так ніби мала доїсти все хоч умри. Ян Бронський мовчав. Коли одного разу я застав обох на канапі, вони хоч і тримались, як завжди, за руки, й одяг на обох був зібганий, проте мене вразили заплакані Янові очі й матусина байдужість, яка, однак, раптом змінилася на цілковиту свою протилежність. Матуся хутко підвелася, схопила мене, підняла, притисла до себе, на мить відкривши переді мною безодню, заповнити яку не могло ніщо, навіть гори смаженої, вареної, маринованої й вудженої риби.

А за кілька днів я побачив, як на кухні матуся не просто накинулася на оті свої вже звичні кляті сардини — вона позливала олію з численних старих бляшанок, які не викидала, до невеличкої сковороди для підлив, підігріла на газовій плиті ту мішанину й почала пити. Я так і застиг на порозі кухні, і мої руки з паличками спорснули з барабана.

Ще того самого вечора матусю довелося відвезти до міської лікарні. Мацерат, чекаючи на машину невідкладної допомоги, плакав і примовляв:

— Але чому ж ти не хочеш дитини? Хіба не однаково, від кого вона? Чи все це через оту безглузду конячу голову? Ох, і чого тільки нас туди занесло? Та забудь про це, Аґнес! Я ж бо не вмисне.

Приїхала машина, матусю винесли, перед будинком позбігалися старе й мале, матусю повезли, а згодом ми довідатися, що вона не забула ні про мол, ні про конячу голову, що спогади про того коня — байдуже, як його звали, Франц чи Ганс, — вона забрала з собою. Її органи до болю виразно пам'ятали про ту прогулянку в Страсну п'ятницю й від страху опинитися на такій прогулянці ще раз довели бідолашну матусю, яка поділяла думку своїх органів, до смерти.

Доктор Голац щось казав про жовтяницю та інтоксикацію від риби. Але в лікарні з'ясували, що матуся вагітна на третьому місяці, її поклали в окрему палату, і ми, кому дозволяли до неї приходити, чотири дні бачили там її змучене судомами, сповнене відрази обличчя, яке іноді всміхалося до мене крізь ту відразу.

Матуся намагалася хоч трохи утішити своїх рідних, як тепер я у дні відвідин намагаюся здаватися своїм друзям щасливою людиною, проте її раз у раз тягло блювати, і їй не сила було стримати позивів, які стрясали все її тіло, і воно повільно згасало, не в змозі виштовхнути з себе більш нічого, крім — уже насамкінець, на четвертий день того стражденного вмирання — коротенького зітхання, що його має виштовхнути з себе кожне, щоб одержати посвідку про смерть.

І ми всі також з полегкістю зітхнули, коли в матусі вже не лишилося причин блювати й позиви вже не спотворювали її вроду. Щойно вона, обмита, вляглася в савані, на нас знову поглянуло її рідне, округле, наївно-лукаве обличчя. Старша сестра-жалібниця закрила матусі очі, бо Мацерат і Ян Бронський плакали й через сльози нічого не бачили.

Я плакати не міг, бо плакали всі — чоловіки й бабця, Гедвіґ Бронська й Стефан, якому ось-ось мало сповнитися чотирнадцять. До того ж мене смерть матусі не дуже й вразила. Хіба ж Оскарові, який щочетверга їздив з нею до Старого міста, а щосуботи ходив до церкви Серця Ісусового, не здавалося, що вона ось уже багато років натужно шукає можливосте розірвати трикутник взаємин так, щоб Мацератові, якого вона, мабуть, ненавиділа, дісталася в спадок провина за її смерть, а Ян Бронський, її Ян, міг і далі служити на Польській пошті з думкою на кшталт: «Вона померла задля мене, вона не хотіла стояти мені на заваді, вона принесла себе в жертву».

Коли треба було подбати про спокійне кубельце для свого кохання, обоє — і матуся, і Ян — виявляли й найтонші хитрощі, й воднораз схильність до романтики: якщо схотіти, в них можна вбачати Ромео і Джульєтту чи й отих двох королівських дітей з давньої народної пісеньки, що нібито ніяк не могли знайти одне одного, бо надто глибока була вода. Поки священик проказував молитви над матусею, що таки встигла прийняти святе причастя й тепер лежала, холодна й до всього байдужа, я знайшов час і бажання в собі поспостерігати за сестрами-жалібницями, які сповідували переважно протестантську віру. Вони згортали руки не так, як католики, а «Отче наш» проказували, на мою думку, з більшою впевненістю в собі, хоч і з окремими відхиленнями від оригінального католицького тексту, і не хрестились, як те робили, приміром, бабця Коляйчек, усі Бронські, та й сам я. Мій батько Мацерат — принагідно назву його так, хоч я й не певен, що народився саме від нього, — отож він, протестант, відрізнявся, коли моливсь, від решти протестантів, бо не зціплював руки на грудях, а зціплював пальці внизу, десь біля ширіньки, немовби перекидаючись від однієї віри до іншої, і своєї молитви вочевидь соромився. Бабця стояла навколішках поруч зі своїм братом Вінцентом біля смертного одра, гучно й ревно молилася по-капгубському, тоді як Вінцент тільки ворушив губами — либонь, по-польському, — зате якомога дужче витріщав очі на все це священнодійство. У мене свербіли руки вдарити в барабан. Зрештою, це саме моїй бідолашній матусі я завдячував стількома отими біло-червоними бляшанками. То саме вона, всупереч волі Мацерата, поклала мені до колиски свою материнську обіцянку подарувати барабана, до того ж її врода час від часу, надто коли матуся була ще струнка і їй не доводилося бігати на гімнастику, давала наснагу моєму барабанові. Скінчилося тим, що я вже не зміг себе стримувати, і в кімнаті, де померла матуся, ще раз утілив на своїй бляшанці ідеальний образ її сіроокої вроди. Старша сестра-жалібниця негайно запротестувала, і я аж здивувався, що саме Мацерат поклав край її протесту, що він узагалі став на мій бік, прошепотівши:

— Не чіпайте його, сестро, вони ж бо