Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

Аж тут Авґуст, здавалося, намірився втекти. Торкел міцно вхопив його за руку, відчинив двері й виштовхав хлопчика надвір. Спочатку все було нормально. Люди проходили повз них, наче ніде нічого, і Лінден знову замислився над повідомленнями, та, перш ніж він устиг закінчити думку, чиясь постать вибігла зліва й кинулась на Авґуста. Тієї ж миті почувся постріл.

Торкел, без сумніву, був у небезпеці. Боязко глянувши на другий бік вулиці, він побачив високого кремезного чоловіка, який біг через Свеавеґен просто на нього. Що то, в біса, в його руці? Невже пістолет?

Зовсім забувши про Авґуста, Торкел спробував знову зайти у двері та на якусь хвильку навіть відчув, що йому це вдалося. Але до захистку Лінден так і не дістався.

Лісбет зреагувала інстинктивно, кинувшись до хлопчика, щоб його захистити. Вона сильно забилась, упавши на тротуар, принаймні їй так подумалося. Плече і груди протяв страшний біль. Проте оцінити ситуацію Саландер не встигла. Вона потягла хлопчика до себе, сховавшись із ним за машиною. Там вони, важко дихаючи, й лежали, поки в них хтось стріляв. Потім настала бентежна тиша, і коли Лісбет визирнула з-під машини, то побачила могутні ноги нападника, який чимдуж біг через дорогу. У її голові промайнула гадка: може, варто дістати з сумки «Беретту» й почати відстрілюватися. Та вона швидко зміркувала, що на це нема часу. Зате…

Обіч них буквально проповзав великий автомобіль «Вольво», і Лісбет, ставши на рівні ноги, схопила хлопчика й метнулася до машини. Вона відчинила задні дверцята й разом з Авґустом завалилась усередину.

— Їдь! — заверещала вона, побачивши на задньому сидінні струмочки крові.

Двадцятидворічний Якоб Чарро був гордий власник машини «Вольво ХС60», купленої в кредит за батьковою порукою. Він їхав в Уппсалу, щоб пообідати зі своїми двоюрідними братами, дядьком і тіткою, нетерпляче чекаючи на майбутню зустріч. Йому страх як кортіло розповісти їм, що він потрапив до складу команди футбольного клубу «Сіріанска» і гратиме в найвищому дивізіоні країни.

З радіоприймача линула пісня Авічі «Wake me up»,[34] і, проїжджаючи повз концертну залу та школу економіки, Якоб вистукував пальцями по керму. Тим часом попереду на вулиці щось відбувалося. Люди розбігались урізнобіч. Якийсь чоловік кричав, і машини рухалися хаотично, тож Якоб зменшив швидкість. Якщо тут сталась аварія, він міг би чимось допомогти. Чарро завжди мріяв стати героєм.

Але тепер він неабияк перестрашився. По ліву руку від нього через проїзну частину мчав чоловік, подібний до солдата, що йде в наступ. У його рухах було щось брутальне, і Чарро вже хотів натиснути педаль газу до межі, коли це почув, що задні дверцята його автівки відчинилися. Хтось забрався всередину, і Чарро щось заволав, сам не знаючи що, — може, навіть не по-шведському. Проте особа, яка вскочила в машину, а це була жінка з дитиною, тільки заверещала у відповідь:

— Їдь!

На мить він завагався. Хто ці люди? Може, вони хочуть його пограбувати й викрасти машину? Мислити тверезо Якоб не міг. Ситуація видавалася йому божевільною. Одначе він мусив діяти. Заднє скло розлетілося вщент: у них хтось вистрілив, тож він дико натиснув на газ і з серцем, що мало не вискакувало з грудей, проїхав на червоне світло через перехрестя з Оденґатаном.

— Що це все означає? — крикнув він. — Що відбувається?

— Заткнися! — відгризлася дівчина.

У дзеркалі заднього огляду Якоб побачив, як вона вмілими рухами, ніби медсестра, обстежує маленького хлопчика з великими переляканими очима, і лише тоді помітив, що на задньому сидінні не тільки бите скло. Там була ще й кров.

— Його поранили?

— Не знаю. Просто їдь далі. Тут поверни ліворуч… Зараз!

— Окей, окей, — сполохано сказав він, різко повернув ліворуч і помчав на великій швидкості вздовж Ванадісвеґену в район Васастан, весь час думаючи, чи переслідують їх і чи стрілятимуть по автівці знову.

Чарро пригнув голову до керма й відчув, як дме з розбитого вікна. У що, в дідька, його вплутали і хто ця дівчина? Він подивився на неї в дзеркало. Чорне волосся, пірсинг, погляд спідлоба… На мить у нього виникло відчуття, що він для неї взагалі не існує. Але тут дівчина пробурмотіла щось майже веселим голосом.

— Добрі новини? — запитав він.

Вона не відповіла. Просто зірвала з себе шкіряну куртку, взялася за білу футболку і, — о Боже! — рвучко смикнувши, роздерла її й залишилася зовсім гола до пояса, без бюстгальтера чи ще чого, і Якоб на секунду вражено витріщився на груди, які стирчали вперед, а передусім на кров, що струмочком стікала на живіт і джинси.

Дівчині влучили кудись під плече, недалеко від серця, і рана сильно кривавила. Використовуючи футболку як пов’язку, вона міцно перетягла рану, щоб спинити кровотечу, і знов одягла свою шкіряну куртку. У її вигляді було щось кумедно-зарозуміле, надто тепер, коли трохи крові бризнуло їй на щоку й на лоба — ну чисто тобі бойове забарвлення.

— Отже, добра новина в тому, що поранили тебе, а не хлопчика? — спитав Якоб.

— Щось таке, — відповіла вона.

— Відвезти тебе в Каролінську лікарню?

— Ні.

Лісбет намацала як вхідний, так і вихідний отвори. Куля пройшла крізь плече, і тепер з нього цебеніла кров. Серце стукотіло аж у скронях. Проте їй здалося, — принаймні вона на це сподівалася, — що жодної артерії не перебито. Вона озирнулася назад. Нападника, безперечно, десь неподалік чекала машина для втечі, але ніхто за ними ніби не гнався. На щастя, вони рушили з місця досить швидко. Дівчина мигцем глянула на хлопчика.

Авґуст сидів, схрестивши руки на грудях, і розгойдувався взад-вперед. Лісбет зрозуміла: треба негайно щось робити. Вона почала струшувати скляні скалки з його волосся й ніг, і Авґуст на мить утихомирився. Саландер, одначе, не була впевнена, що це добрий знак. Погляд хлопчика видавався застиглим і порожнім. Вона нахилилася до нього, вдаючи, ніби тримає ситуацію під контролем, та в неї виходило це не дуже добре. Їй було млосно і паморочилося в голові, а обмотана навколо рани футболка вже геть просякла кров’ю. Невже вона непритомніє? Лісбет злякалась і тому спробувала швидко скласти щось подібне до плану, усвідомлюючи, що поліція — не вихід. Поліціанти привели хлопчика простісінько злочинцеві в руки і, з усього видно, взагалі не володіли ситуацією. Але що ж їй робити?

Їхати далі в цій машині не можна: її бачили на місці стрілянини, а розбите скло привертатиме до себе увагу. Лісбет подумала,