Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

що слід, мабуть, попросити водія, щоб той завіз її додому, на Фіскарґатан. Там вона візьме свою «БМВ», зареєстровану на її друге ім’я — на Ірене Нессер. От тільки чи стане їй сили вести автівку?

— Їдь на Вестербрун! — скомандувала Саландер.

— Окей, окей, — озвався хлопець.

— Є щось випити?

— Маю пляшку віскі, я її збирався подарувати дядькові.

— Давай сюди, — сказала вона.

Узявши пляшку «Ґрантсу» й насилу відіткнувши її, дівчина зірвала з плеча тимчасову пов’язку, налила віскі на рану, потім зробила три великі ковтки і вже хотіла була запропонувати трохи Авґустові, одначе вчасно похопилася, зміркувавши, що це, либонь, не дуже добра ідея. Діти не п’ють віскі. Навіть коли їх поймає шок. Її думки почали плутатися. Що ж коїться?

— Тобі доведеться віддати мені сорочку, — сказала вона хлопцеві за кермом.

— Що?

— Мені треба чимось перев’язати плече.

— Окей, але…

— Ніяких «але».

— Якщо ви хочете, щоб я вам допомагав, то принаймні скажіть, чому у вас стріляли. Ви злочинці?

— Я намагаюся захистити цього хлопчика, оце й усе. На нього полюють оті гівнюки.

— Чому?

— Це тебе не обходить.

— То він не твій син?

— Я його навіть не знаю.

— Чому ж тоді ти йому допомагаєш?

Лісбет задумалася.

— У нас спільні вороги, — відповіла вона.

Тоді хлопець почав знехотя скидати з себе светра з трикутним викотом, керуючи автомобілем тільки лівою рукою. Потім розстебнув сорочку, стяг її з себе й передав Лісбет, яка обережно заходилась обмотувати її навколо плеча, позираючи на Авґуста. Той, на продиво, сидів нерухомо й дивився вниз на свої худенькі ніжки, і Лісбет знову запитала себе, що їй робити.

Звісно, вони могли б сховатись у неї вдома, на Фіскарґатані. Ніхто, крім Мікаела Блумквіста, не знає тієї адреси, і знайти її в офіційному реєстрі через ім’я годі. Та ризикувати їй не бажалося. Минули ті часи, коли вона була відчайдушною дурепою, та й теперішній ворог, без сумніву, майстерно вміє добувати інформацію.

До того ж хтось на Свеавеґені міг упізнати її, і поліція, найімовірніше, вже перевертає все догори дриґом, щоб розшукати їх. Їй потрібен новий сховок, не пов’язаний з жодним її іменем. І допомога. Але хто їй зарадить? Голґер?

Її колишній опікун Голґер Палмґрен майже оговтався від інсульту й тепер жив у двокімнатній квартирі на майдані Лільєгольмсторґет. Він був єдиний, хто її справді добре знав. Голґер би виявив беззаперечну відданість і зробив усе можливе, щоб зарадити їй. Проте він старий і боязкий, і їй не хотілося вплутувати його в цю справу без крайньої потреби.

Далі, звичайно ж, ішов Мікаел Блумквіст, якому, по суті, не було чим і дорікнути. Але знову зв’язуватися з ним вона не бажала — мабуть, якраз через те, що йому не було чим дорікнути. Він весь такий збіса правильний, хороший і таке інше. Одначе… що за бляха… не можна ж його за це картати, принаймні занадто суворо. І вона потелефонувала йому. Він відповів після першого ж гудка, і тон його видався дуже схвильованим:

— Алло, як приємно чути твій голос! Що сталося?

— Я зараз не можу тобі розповідати.

— Кажуть, що когось із вас поранили. Тут кров.

— З хлопчиком усе добре.

— А з тобою?

— Зі мною теж.

— Ти поранена?

— Зажди хвилину.

Вона озирнулась і побачила, що вони вже біля самого Вестербруна.

— Зупини на автобусній зупинці, — сказала Лісбет хлопцеві за кермом.

— Хочеш вийти?

— Ти вийдеш. Віддаси мені свого телефона й почекаєш надворі, поки я скінчу розмову. Уторопав?

— Так, авжеж.

Злякано подивившись на неї, хлопець віддав їй мобільника, зупинився й вийшов. Лісбет вела далі.

— Що відбувається? — запитав Мікаел.

— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Відтепер, я хочу щоб ти мав при собі телефон з платформою «Андроїд» — наприклад, «Самсунґ». У вашій редакції напевно такий знайдеться?

— Так, здається, є кілька штук.

— Добре. Зайди відразу ж на «Ґуґл плей», завантаж собі програму «Редфон» і програму «Тріма» для есемесок. Нам потрібен надійний зв’язок.

— Окей.

— І, якщо ти не такий ідіот, як я думаю, ім’я людини, що допомагатиме тобі, має залишатися в таємниці. Непевних людей мені не треба.

— Звісно.

— І ще…

— Так?

— Телефоном користуйся тільки в разі крайньої потреби. Усі інші розмови ми вестимемо через спеціальний зашифрований канал зв’язку в твоєму комп’ютері. Тож, я хочу, щоб ти або хтось не з заплішених дурнів зайшов на www.pgpi.org і завантажив для твоїх листів шифрувальну програму. Мені треба, щоб ви зробили це негайно, а тоді знайшли для мене й хлопчика надійне місце, не пов’язане з тобою чи з «Міленіумом», і надіслали мені адресу зашифрованим мейлом.

— Тримати хлопчика в безпеці не твоя робота, Лісбет.

— Поліції я не довіряю.

— Тоді ти мусиш знайти когось іншого, кому довіряєш. Хлопчик — аутист, і він має особливі потреби. Я не думаю, що тобі слід брати за нього відповідальність, надто коли ти поранена…

— Ти й далі плестимеш дурниці чи все ж допомагатимеш мені?

— Звісно, я допомагатиму.

— От і добре. Перевір «Скриньку Лісбет» за п’ять хвилин. Я дам туди більше інформації. Потім усе зітри.

— Лісбет, послухай, тобі треба в лікарню. Ти потребуєш лікування. Я чую з твого голосу…

Саландер поклала трубку, махнула хлопцеві, що й досі стояв на автобусній зупинці, дістала свій ноутбук, через мобільний телефон прошилася в Блумквістів комп’ютер і написала інструкції, як слід завантажувати й установлювати шифрувальну програму.

Потім вона наказала хлопцеві відвезти її на майдан Мосебакке. Це було ризиковано, але іншої ради Лісбет не мала. Місто за вікном усе більше поринало в туман.

Мікаел подумки вилаявся. Він стояв на Свеавеґені біля мертвого тіла й огорожі, яку щойно встановила місцева поліція. З моменту першого дзвінка Блумквіст не мав ні хвилини спокою. Він відразу кинувся в таксі й дорогою зробив усе можливе, щоб хлопчик і директор не вийшли на вулицю.

Проте йому вдалося додзвонитися тільки до працівниці медцентру «Одін» на ім’я Бірґітта Ліндґрен, що, вибігши до входу, побачила лише, як її колега падає біля дверей зі смертельною раною в голові. Коли за десять хвилин під’їхав Мікаел, Бірґітта була сама не своя, однак вони разом з іншою жінкою на ім’я Улріка Франсен, яка о тій порі прямувала до видавництва «Алберт Бонніерс ферлаґ», розташованого неподалік «Одіну», зуміли досить чітко описати події.

Ось чому ще до дзвінка Саландер Блумквіст знав, що вона врятувала Авґустові Балдеру життя. Мікаел зрозумів: Лісбет із хлопчиком їдуть у машині і її водій — зважаючи на те, що в нього стріляли — навряд