Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

есемеску Лінденові й спробувала додзвонитися до когось із персоналу «Одіна», хто міг би вибігти й попередити його. Відповіді не було. Голосно вилаявшись, вона поклалася на те, що в Мікаела вийде краще.

— Кудись спізнюєтеся? — запитав з переднього сидіння Ахмед.

— Так, — відповіла Лісбет.

Тоді водій проїхав на червоне світло, чим змусив Саландер на мить усміхнутися.

Після цього вона цілком зосередилася на дорозі. Попереду ліворуч видніли Стокгольмська школа економіки й міська бібліотека. Дівчина почала стежити за номерами будинків праворуч, аж поки помітила потрібну адресу. На щастя, на тротуарі ніхто мертвий не лежав. Лісбет дістала кількасот крон і простягла їх Ахмедові. Був звичайний понурий листопадовий день, народ біг на роботу. Але стривайте… Вона скинула оком на низький мур у зелених плямах на протилежному боці вулиці.

Там стояв статурний чоловік у шапці й темних окулярах, уперши зосереджений погляд у двері на Свеавеґені. У його поставі вгадувалося щось особливе: правої руки не видно, та вона явно була напружена й готова до дій. Лісбет знову зиркнула на двері і, хоч, як і раніше, перебувала до них під кутом, помітила, що вони ворухнулися.

Відчинялися вони досить повільно, ніби той, хто мав намір вийти звідти, вагався чи йому просто було тяжко. Лісбет раптом гукнула Ахмедові, щоб той зупинився. Вона вистрибнула з машини на ходу приблизно тієї самої миті, коли чоловік на протилежному боці вулиці підніс праву руку й націлив пістолет з оптичним прицілом на двері, що от-от мали відчинитися.

Розділ 17

22 листопада

Чоловікові, який іменував себе Яном Голцером, це все не подобалося. Місце відкрите, ще й час непідхожий. На вулиці велелюдно, і хоч він, як тільки міг, замаскувався, його однаково дратували денне світло й люди, що прогулювалися парком позаду нього. До того ж він більше, ніж будь-коли, відчував нехіть до вбивства дітей.

Зрештою, як вийшло, так вийшло, і десь у душі Янові доводилося визнавати, що він сам винен у цій ситуації.

Він недооцінив хлопчика й тепер виправить помилку. Не слід видавати бажане за дійсне чи скорятися власному страхові. Він зосередиться на завданні, зробиться справжнім професіоналом, яким був завжди, і головне — не думатиме ані про Ольгу, ані про той скляний погляд, що свердлив його в Балдеровій спальні.

Йому треба сфокусуватися на дверях через дорогу й на пістолеті «Ремінгтон», схованому під вітрівкою. Але чому нічого не відбувається? У роті пересохло. Дув сильний вітер. Обабіч дороги на бруківці й тротуарах лежав сніг, кругом поспішали у справах люди. Ще міцніше стиснувши пістолет, він глянув на годинника.

Була дев’ята шістнадцять, стала дев’ята сімнадцять. Та з дверей навпроти й досі ніхто не вийшов. Невже щось не так? Ян не мав інших гарантій, крім Юрієвих слів, проте їх зазвичай було досить. Богданов майстерно розбирається в комп’ютерах. Учора ввечері він сидів, поринувши в роботу, і надсилав фальшиві електронні листи, радячись зі своїми друзями в Швеції в мовних питаннях. А Ян дбав про все інше: вивчав фотографії місця, вибирав зброю і планував утечу звідти автівкою, що її заорендував для них Денніс Вілтон з мотоклубу «Свавелше» під фальшивим іменем; тепер вона стояла за кілька кварталів звідси з Юрієм за кермом, ладна рушити будь-якої миті.

Зненацька за плечима Ян відчув рух і здригнувся. Одначе то лише двоє молодиків проходили дуже близько від нього. Узагалі здавалося, ніби народу довкола стає дедалі більше, і його це нервувало. Десь далеко загавкав собака, чимось пахло — мабуть, смаженою їжею з «Мак-Доналдсу». І ось… нарешті… за склом вхідних дверей на другому боці вулиці з’явився невисокий чоловік у сірому пальті, а біля нього — хлопчик у червоному пуховику з копицею волосся на голові. Ян, як завжди, перехрестився лівою рукою й поклав указівного пальця на гачок пістолета. Але що трапилося?

Двері не відчинилися. Чоловік за склом нерішуче глянув на свій телефон. «Ну ж бо, — думав Ян, — відчиняй!» І двері таки повільно відчинилися. Чоловік із хлопчиком вийшли на вулицю, і Ян, піднявши пістолет і зафіксувавши в оптичному прицілі обличчя дитини, знову побачив ті скляні очі. Несподівано він відчув шалений наплив люті — і йому справді закортіло вбити малого, назавжди загасивши той страхітливий погляд. Та враз дещо сталося.

Невідь-звідки вихопилася молода жінка й кинулася до хлопчика. Ян вистрілив — і влучив. Принаймні кудись. Потім вистрілив ще раз і ще, але хлопчик з жінкою блискавично перекотилися за машину. Ян Голцер, затамувавши подих і озирнувшись навсібіч, як спецпризначенець на завданні, кинувся через вулицю.

Зазнавати ще однієї невдачі він не бажав.

Торкел Лінден не надто ладнав зі своїм телефоном. На відміну від своєї дружини Саґи, що на кожний телефонний дзвінок аж підстрибувала з радості, сподіваючись звістки про нову роботу чи якоїсь цікавої пропозиції, він, уловивши знайомий сигнал мобільного, відчував тільки дискомфорт.

Усе через численні скарги на нього особисто й на його медичний центр. Заклад раз у раз ганили, і Торкелові це видавалося цілком природним, адже «Одін» був кризовий центр, куди часто-густо зверталися підігріті емоціями люди. А втім, десь глибоко в душі він знав, що ті скарги небезпідставні. Либонь, він занадто скоротив витрати. Іноді Торкел просто тікав від усього, вирушаючи в ліс і даючи змогу іншим розібратися з проблемами. Щоправда, подеколи його й хвалили, як от нещодавно сам професор Еделман.

Спочатку Торкел сердився на професора: йому не подобалось, коли сторонні втручаються в його діяльність. Але після похвали наприкінці листа заспокоївся. Хтозна, може, йому вдасться вмовити професора підтримати ідею залишити хлопчика в «Одіні» ще на якийсь час. Це б додало його життю маленької іскри, хоча він до пуття не міг зрозуміти чому. Зазвичай він тримався щонайдалі від дітей.

Проте в Авґустові Балдері була якась загадка, що вабила Торкела, і він з першої секунди розгнівався на поліціантів та їхні вимоги. Йому хотілося держати Авґуста при собі й, може, трохи пройнятися його таємничістю чи бодай розгадати, що за нескінченні ряди цифр той написав на дитячому журналі в ігровій кімнаті. Однак це було нелегко. Хлопчик, здавалось, уникав усіх форм контакту, а тепер ще й відмовлявся виходити надвір. Він був безнадійно впертий, і Торкелові довелося буквально тягти його за лікоть.

— Ну, гайда, ходімо, — жебонів він.

Потім задзижчав його мобільник. Хтось вирішив його дістати.

Торкел не відповів. Певно, якась дрібниця, ще одна безглузда скарга. Але біля самих дверей він таки глянув на екран. Надійшло кілька есемесок з невизначеного номера, і в них було щось