Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

class="p1">– Еге ж! Черга, як до Майкла Джексона… – посміхається вона.

Якийсь час сидимо мовчки.

– Марічко, – нарешті кажу я, зібравшись з духом. – Маю до вас серйозну розмову. Ви готові приділити мені декілька хвилин?

– Так, готова…

– По-перше, Марічко, я вам дуже вдячний за ту величезну роботу, яку ви проробили, працюючи над нашим альманахом. Без вас цей проект був би неможливим, особливо зважаючи на те, що останній місяць я пролежав з інфарктом в лікарні.

– Дякую, але мені здається, ви трохи перебільшуєте.

– У жодному разі, бо знаю, що кажу. По-друге, я вам дякую за організацію сьогоднішнього концерту. Це тріумф для Ореста і його колективу. Ви бачили, який він щасливий?

– Так.

– Пам’ятаєте, тоді, 18-го лютого, на Майдані ми зустрілися і відправили вас до КМДА, а самі понесли покришки на передову? Ви були тоді така натхненна, розпашіла. Ми ще дорогою з хлопцями зійшлися на думці, що ви дуже красива, розумна і талановита. Якомусь чоловікові вельми поталанить опинитися з вами поруч!

– Дякую за комплімент, – шаріється вона.

– Ну і, нарешті, третє питання… Почну здалеку. Я вже немолода людина…

– Ніколи так не кажіть! Ви молодий і здоровий!

– Згоден, я підстаркуватий юнак із хворим серцем, хронічним панкреатитом, рефлюкс хворобою та невротичними синдромами, що супроводжуються приступами панічного страху…

– Щось не спостерігала…

– Я все це старанно приховував, а тепер кажу як є.

– Для чого?

– Не поспішайте, слухайте… Крім усіх хвороб, я батько п’ятьох дітей, четверо з яких неповнолітні, а ще – цілковитий банкрот. Адже моя дружина зробила усе, аби загнати мене у штучні борги. На сьогоднішній день за підробленими виконавчими листами я їй винен більше півмільйона гривень.

– А що кажуть юристи? У вас є юристи?

– Так, у мене є юристи, і вони кажуть, що я повний ідіот, оскільки погодився підписати цей кабальний шлюбний договір, який ми спробуємо розірвати, але поки він діє, я офіціально з пенею та іншими нарахуваннями маю сплачувати Анжелі Негоровій близько шістдесяти тисяч гривень щомісяця.

– Шістдесят тисяч! Це ж нереальні суми!!! Треба звертатися до суду…

– Зараз маємо у провадженні близько десятка справ, але на кожну справу юристи Негорової подають апеляцію, й усі справи відправляються до апеляційного суду, а потім повертаються назад, де на них знову подаються апеляційні скарги – і так можна робити нескінченну кількість разів через недосконалість українського законодавства та судочинної системи.

– Для чого це робиться?

– Для того, аби штучно загнати мене у борги й відібрати усе рухоме і нерухоме майно. Позавчора вони вривалися до батьківської квартири, де я маю частку. Мама опинилася у лікарні через нервовий зрив. Вдираються до квартири старшої доньки, погрожуючи винести звідти все. Заарештували машину… Юристи розуміють, що протилежна сторона діє абсолютно протизаконно, але у них є серйозний «дах» з колишніх регіоналів, котрі й досі мають реальний вплив на судочинну систему і можуть проштовхувати незаконні рішення. Як бачите, майже нічого після революції не змінилося. Всі там, де були. Їхній план такий: поки ми будемо довго судитися, вони встигнуть за безцінь продати усе моє майно з аукціонів, а потім, навіть якщо суд визнає нашу правоту, судове рішення не матиме зворотної дії. І я – голий.

– Навіщо вона те робить?

– Бо бажає моєї смерті… От читайте, – показую їй СМС, яке написала Анжела, коли довідалася, що я подав на розлучення:

«Ех, думаю, чєго уж там! Нє стану сєбє отказивать! СДОХНІ, СУКА! Будь ти проклят вмєстє со своімі родітєлямі і всєй своєй семьйой і всємі своімі рєволюціоннимі блядямі! Сдохнітє вмєстє со своімі дємонамі, коториє вас окружают! Отправляйтєсь в прєісподнюю во імя Отца, Сина і Святого Духа. Амінь!»

– А ви й досі одружені?

– Я ж до цього і веду, Марічко. Днями буде два місяці, як я подав на розлучення, хоча ми вже разом не живемо близько двох років. До того ж вона має роман з якимось донецьким олігархом, який «спонсорує» усі її витівки. Але розлучення давати не хоче.

– Чому?

– Каже, діти мають рости у повній родині!

– Це божевілля якесь!

– Але мені від того не легше. Я, Марічко, нормальний чоловік, ви могли це побачити на роботі. Не п’ю, не курю, не цікавлюся футболом. Невибагливий, умію готувати і сам за собою ходити. Раз на тиждень до мене приходить прибиральниця, аби навести лад у домі й випрати білизну. Єдина моя вада – багато часу присвячую творчій роботі, а ще маю трохи радикального друга Ореста Лютого, з яким ви знайомі. Окрім того, два роки самотності зі сподіваннями хоч на якесь прояснення у голові моєї колишньої дружини були нелегкі. Й усі ці роки я незмінно зберігав їй вірність. Але з моменту подачі заяви вважаю себе абсолютно вільним, адже зробив усе, щоб зберегти наш шлюб. Моє терпіння скінчилося. Думаю, діти, як виростуть, мене зрозуміють. От чому, Марічко, хочу зробити вам пропозицію: давайте жити разом!

Вона аж підстрибнула на лаві.

– Як?!

– Утрьох: ви, я і Орест. Я не обіцяю вам золотих гір, шалених пристрастей, я не обіцяю вам легкого життя, бо зараз душа моя випалена, як суха трава, а в кишенях вітер гуде. Єдине, що я можу вам абсолютно гарантувати, – це моя вірність, повага, спокій і абсолютна правда про всі мої дії, слова і вчинки, що будуть у вашому цілковитому доступі. Сподіваюся, з часом із цієї довіри і взаємоповаги може народитися справжнє кохання. А ще творчі плани, які ми з моїм другом Орестом Лютим готові з вами розділити. А от, до речі, і він!

До нас підходить Орест Лютий.

– Друже, я тільки-но зробив Марічці пропозицію жити разом, як ми з тобою і домовлялися.

– Тільки ж ти попередив про божевілля своєї колишньої, яка зовні – суцільний янгол, а насправді якась лєді Вінтер Каховського уєзда!

– Друже, не жартуй так, вона все ж таки мати моїх дітей…

– Добре не буду, вибачай. А сказав, що ти банкрот і «злостний алімєнтщік»?

– Сказав.

– А про те, що у тебе хворе серце, а у мене простатит і геморой…

– Брешеш, нема у тебе геморою!

– Але ж з роками буде. Ми вже з тобою немолоді люди і старші за Марічку років на двадцять.

– Вона це знає.

– І що каже? – Орест з посмішкою дивиться на дівчину.

– Що скажете, Марічко? – питаю я і теж дивлюсь їй прямо в очі.

– А давайте прогуляємося Києвом! – піднімається вона з лави, поправляючи спідницю. – Надворі чудова погода!

– Давайте! – погоджуємось ми і підводимося вслід.

З розчищеного від барикад Майдану долинають музика та браві