Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

спортивного магазину, де купили футбольного м’яча, ракетки та м’ячики для настільного тенісу, бадмінтон, в який грали з дітьми з твого загону та рудою дівчинкою, яка тобі подобалася. А потім ти мені показав зроблену тобою модель літака і розказав історію про хлопчика Кєшу, якого кинули батьки і він навічно залишився у «Каштані», де помер від нещасливого кохання і похований під старим дубом, звідки його привид, коли настає повня, виходить, аби лякати дітей. А перед прощанням я тобі пообіцяв помиритися з мамою. Пам’ятаєш?

Дорогою додому, сидячи на задньому сидінні таксі, я теж плачу, непомітно для водія розмазуючи по обличчю сльози. Як так сталося, що ми вбиваємо наше кохання, вбиваємо наших дітей, страждаємо і мучимося, замість того аби жити щасливо? Прокляті амбіції, гординя, брехливе життя, марнославство і бажання здаватися кращими, гіднішими, щасливішими і багатшими, ніж ми є насправді. А ще – бажання з’ясовувати стосунки, доводячи одне одному, хто сильніший, хто вправніший, хто талановитіший, красивіший чи розумніший. Прокляті ігри дорослих дебілів, через які страждають наші діти, які вже півроку не бачать власного батька. І як ми до такого дожили?

Вже на під’їзді до дому я витягаю з кишені айфон і пишу у ВотсАпі:

«Анжело, я готовий переглянути наші стосунки. Заради дітей готовий на цілковите примирення. Останні два роки були для мене справжнім пеклом. Я дуже страждаю без тебе і без наших дітей. Я готовий залишити вам УСЕ, аби тільки довести, що мені ніхто не потрібен, окрім вас. Дуже сподіваюся і на твоє розуміння того, що я не роблю нічого такого, що буцім дозволяє тобі „соромитися“ мене. Орест Лютий виявився проектом, який випередив час, і зараз він дуже потрібен людям, які борються за Україну. Дуже сподіваюся на розуміння. Хоча б заради дітей!»

Я дописую цей текст, уже сидячи на лаві дитячого майданчика у дворику.

– О, привіт, – до мене підходить сусід із собакою. – Побачив тебе у вікно. Ось, тримай «Віва», як і обіцяв. Тут інтерв’ю з твоєю дружиною.

Обережно, як гадюку, беру до рук глянцевий журнал і кладу поруч, дивлячись то на текст у телефоні, то на всю мою родину, яка прикрашає обкладинку. Анжела з дітьми і заголовок: «У 40 років життя тільки починається!»

Розгортаю журнал і натикаюся на заголовок: «Людини, за яку я виходила заміж, більше не існує». Читаю:

«В интервью журналу Viva Анжела Негорова рассказала о причинах развода с мужем.

АНЖЕЛА: Будучи экспертом в шоу „Как выйти замуж“, я могу научить, как выйти замуж, но вот вопрос – как замужем остаться? Я выходила замуж по большой любви. Но как-то получалось, что выбирала себе в партнеры людей, которые наверняка больше нуждались во мне, чем я в них. И теперь в очередной раз понимаю, что в браке я выполняла функцию взлетной полосы. Я работаю музой, которая поддержит, поднимет до нужного уровня, обучит зарабатывать деньги. В мои обязанности входило: обустроить быт, растить детей, работать и быть при этом энергетической подпиткой для мужа. И в очередной раз столкнулась с тем, что выйдя на свой уровень, мужчина говорит: „А в чем дело? При чем тут ты? Я был таким всегда!“ Помните сказку „Про Золотую рыбку“? Я – это она. Именно в этот момент рыбка разворачивается и уплывает обратно в синее море. Я вообще к людям лояльна и всегда готова дать шанс ненадолго сойти с ума. Я склонна многое прощать, до какого-то момента я миролюбива. Но если мне садятся на голову и норовят поставить памятник себе любимому, тогда я делаю резкий поворот. Прежних отношений быть уже не может.

ВІВА: А как же дети?

АНЖЕЛА: У меня сыновья, и я понимаю, что воспитать нормального мужчину можно только в полноценной семье. На протяжении длительного периода я приложила максимум усилий для того, чтобы сохранить семью ради детей. Но есть определенная степень гибкости, у которой тоже существует предел. Дальше переступать через себя я не хочу. Да и не могу себе позволить потерять себя, поскольку я отвечаю за детей, за их будущее. Я не хочу, чтобы кто-то думал о моих детях: „А-а-а, так это сын того придурка!“ И сама делаю все, чтобы мои дети гордились мною. Творческий путь, который выбрал отец моих младших детей, мне претит. Его визуальное воплощение я не разделяю.

ВІВА: А в чем, собственно, расхождение?

АНЖЕЛА: Вопрос в месседже – он заявляет себя патриотом Украины. Я тоже патриотка, но при этом я ведь никогда и никого не оскорбила, отстаивая свою позицию! Я никому дорогу не перешла, никого не подставила, не облила грязью – отношения в семье, с коллегами для меня, как социально ответственного человека, крайне важны. У меня слишком много детей, чтобы позволить себе что-либо непотребное. Если я не могу без стыда смотреть окружающим людям в глаза, если мне стыдно за поступки мужа, как же я могу детям привить гордость за поступки их отца? Человек, у которого растут дети, не имеет права использовать такое чудовищное количество нецензурной брани в своем творчестве по отношению к конкретным людям, какими бы они ни были. В нашей работе есть определенные этические нормы, которые нельзя переступать. И уничтожать своих оппонентов, пользуясь возможным доступом к СМИ, недопустимо. Это признак дурного тона, плохого воспитания и дешевой популярности.

ВІВА: Когда вы выходили замуж, могли ли предположить, что вас ожидает такое развитие событий?

АНЖЕЛА: Раньше он таким не был. Сейчас это просто другой человек. Он поменял свою историю, день рождения, друзей, место жительства. Человека, за которым я была замужем, больше нет – он исчез, испарился. Вместо него есть другой человек с чужими мыслями, глазами и ртом, чужими принципами. Официальная версия для детей, что папа улетел на Луну.

ВІВА: То есть ваше сердце сейчас свободно?

АНЖЕЛА: Да, я готова к новым отношениям. Но пока мужчину своей мечты еще не встретила. Пора включать программу „поиск“. (Смеется.) Предложения уже начинают поступать.»

* * *

Вибачай, синку, я не дотримався своєї обіцянки.

Наступного дня подав на розлучення.

Замість епілогу

Після завершення концерту публіка ще довго бере автографи в Ореста Лютого. Він щедро пише щось у книжках, фотографується, перекидається репліками, коментує побажання.

Я полишаю концертну залу Українського дому, виходжу крізь службовий вхід і сідаю неподалік на лавці. З боку Майдану чути голосну музику. Здається, співає хор Верьовки. Йде генеральна репетиція параду до Дня Незалежності. Трохи згодом до мене підходить Марічка.

– Фотографуються ще?