Нічний Влад - Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад

Розділ 23

Команда опинилася у просторому приміщенні, яке зовні ніяк не могло поміститися в невидимій конструкції. Стеля була високою, металеві стіни мерехтіли синім підсвічуванням, та перед ними розташовувалися великі футуристичні двері.

- Нормальну машину часу зібрав собі Віктор. - прошепотів Марк.

Ігор уже шукав відповідь. Він миттєво помітив на стіні екран і, не гаючи часу, кинувся до нього. Його пальці швидко пробіглися по сенсорній панелі.

- Це… - він на секунду замовк, вдивляючись у написи. - «Хроноліт».

- Хроноліт? - перепитала Анна.

- Так називається ця машина часу. - пояснив Ігор, продовжуючи читати інформацію на екрані. - Але це не просто машина… це щось набагато більше. Поєднання технологій космічного корабля та літака…

- Неймовірні технології, чому ви таку машину не збудували? – заздрісно запитав Марк.

Ігор швидко підключив планшет та диски до системи «Хроноліту» й почав викачувати всі дані. Йому потрібно було дізнатися якомога більше про цю машину та її можливості.

- Якщо ми зараз у «Хроноліті», де Віктор? - запитав Микола, оглядаючись довкола.

- Мабуть, десь у керуванні. - припустила Анна.

Раптом вони відчули сильний поштовх. Металеві стіни здригнулися, підлога під ногами ледь не підскочила. Це був сигнал - машина почала працювати.

- О ні… - пробурмотів Марк.

- Ми вирушаємо у подорож у часі… - Ігор поспіхом зберігав дані на диск.

Вони обмінялися тривожними поглядами. У яку епоху тепер їх закине «Хроноліт»?

Хроноліт здригнувся, ніби прокидаючись після довгого сну.

Ігор швидко пересував пальцями по екрану, завантажуючи все, що вдавалося знайти. Його планшет безшумно виконував команди, зчитуючи величезні масиви даних.

- Це неймовірно… - прошепотів він. - "Хроноліт" - це не просто машина часу. Це повноцінний корабель із можливістю подорожей у часі. Судячи з системних кодів, він використовує якусь вдосконалену, іншу версію «Хроно-86», але її склад невідомий, тільки назва «Ехо-71»…

Анна підійшла ближче й теж подивилася на екран. Її очі розширилися.

- Виходить ось чому не було залишку слідів «Хроно-86»? - запитала вона.

- Бо "Хроноліт" використовує систему ізоляції. Радіація "Ехо-71" не поширюється назовні. Це пояснює, чому ми не змогли виявити його одразу.

Марк підійшов до дверей складу, обережно торкаючись невеликої панелі керування.

- Нам треба вибиратися звідси. - сказав він, стишуючи голос. - Ми не знаємо, куди він летить.

В ту ж мить знову пролунав гучний поштовх, і під ногами почало відчуватися легке хитання, ніби вони знаходилися на кораблі в відкритому океані. Машина часу розганялася.

- Ми вже в польоті. - сказав Микола, підходячи до Анни та Ігоря. - Якщо не зупинимо цей політ, то можемо опинитися будь-де.

- Я майже закінчив… - пробурмотів Ігор, поглянувши на планшет. - Ще кілька секунд…

Але часу не залишилося. Двері, які вели в інші частини корабля, несподівано почали відкриватися. Команда застигла на місці, намагаючись сховатися серед контейнерів. Ледве чутні кроки почали наближатися до них.

Анна встигла схопити металевий уламок і жестом показала іншим бути готовими.

Нарешті, у прохід вийшов Віктор. Його постать чітко вирізнялася на фоні освітлених коридорів. Але він виглядав набагато старшим. Він зупинився на порозі, його погляд пройшовся по складу, ніби він щось відчув.

- Хто тут? - холодним та роздратованим голосом запитав він, та прошепотів. - Тільки не кажіть, що ви встигли зайти на борт.

Марк повільно витягнув ніж, готовий діяти, якщо доведеться.

Напруга в повітрі згустилася. Команда затримала дихання, усвідомлюючи, що їх викрили. Вони потрапили в пастку.

Тиша тривала недовго. Віктор зробив крок уперед, його постать відкидала довгу тінь у холодному синьому світлі, що лилося зі стін. Його очі блищали ледь прихованим роздратуванням.

- Ви думаєте, я вас не помітив? - його голос був спокійним, але в ньому лунала прихована загроза. - Я отримав сигнал про несанкціоноване завантаження даних. Ви, мабуть, не очікували, що «Хроноліт» помітить це, правда?

Ігор міцно стиснув планшет у руках, закінчуючи передачу файлів на диски. Він розумів, що будь-яка спроба приховати це - марна.

Віктор перевів погляд на панель керування біля дверей, провів пальцем по сенсорному екрану, і механізми навколо загули.

- Я можу просто викинути вас з корабля. - Його голос звучав майже байдуже. - Відкрити люк - і ви опинитеся в порожнечі між часами, де немає ні майбутнього, ні минулого.

Марк напружився, його пальці ледь помітно стиснули рукоять ножа. Анна тримала уламок металу, готова діяти, якщо буде потрібно. Микола мовчки перевів погляд на Ігоря, чекаючи його реакції.

Але замість того, щоб викинути їх, Віктор посміхнувся:

- Для мене минуло п’ятнадцять років з нашої останньої зустрічі. Тому я хочу, щоб ви побачили все на власні очі. Може, тоді ви нарешті зрозумієте.

Він жестом наказав їм іти за ним.

Команда переглянулася, вагаючись, але вибору не було. Їх вели коридорами «Хроноліту» - вузькими, освітленими м'яким світлом, з безліччю панелей, які блищали численними індикаторами. Машина часу здавалася живою, ніби вона дихала, виконуючи свою програму.

Після кількох хвилин ходьби Віктор провів їх до дверей. Вони з шипінням розсунулися, і перед ними відкрився простір, що нагадував оглядову палубу.

У центрі кімнати було величезне вікно, що виходило в нескінченність, а перед ним знаходився великий диван. Але вони не дивилися в космос чи часову безодню - перед ними розкинувся реальний світ.

І це була Україна 2071 року, майбутнє, що так хоче змінити Віктор, і що так оберігає команда. Команда завмерла, не в силах відвести очей.

Світ перед ними виглядав, як нічний кошмар. Колись величні міста тепер були руїнами. Величезні хмарочоси перетворилися на руїни, що стирчали, мов кістки гігантських істот. Дороги, вкриті тріщинами, заповнилися уламками техніки, а над горизонтом здіймалися стовпи чорного диму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍