Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

— Він використовує мене, — кажу я. — Просто я не знаю, для чого.

— Може Деніел знає? Вони, схоже, знайшли спільну мову, — каже вона, теж підійшовши до вікна. — Не знаєш, про що вони розмовляють? Може, ти розв'язав убивство Івлін і забув мені розповісти?

— Якщо ми все зробимо правильно, не буде ніякого вбивства, — кажу я, не відводячи погляду від сцени внизу.

— То ти досі намагаєшся врятувати її, хоча Чумний Лікар сказав, що це неможливо?

— Зазвичай я ігнорую половину того, що він мені каже, — відсутнім голосом відповідаю я. — Назвімо це здоровим скепсисом до будь-якої поради, яку промовляють з-за маски. До того ж, я знаю, що цей день можна змінити, я бачив це.

— Боже мій, Ейдене! — сердито каже вона.

— Що не так? — схвильовано питаю я.

— Ось це не так, усе не так! — каже вона, емоційно розмахуючи руками. — Ми з тобою уклали угоду. Я сидітиму тут, у цій кімнатці й охоронятиму цих двох, а ти скористаєшся своїми вісьмома життями, щоб розв'язати вбивство.

— Саме це я й роблю, — кажу я, спантеличений її злістю.

— Ні, не це, — каже вона. — Ти зі шкіри пнешся, аби врятувати ту, чия смерть є нашим єдиним шансом звільнитися.

— Вона мій друг, Анно.

— Вона друг Белла, — заперечує Анна. — Вона познущалася з Ревенкорта й мало не вбила Дербі. З того, що я бачила, в довгій зимі тепла більше, ніж у тій жінці.

— Вона мала на те причини.

Це не стільки відповідь, скільки спроба її уникнути. Анна має рацію, Івлін уже давно не була моїм другом, і хоча спогади про її доброту залишаються зі мною, рухають мною не вони. Річ у чомусь іншому, чомусь глибшому, прихованому. Від самої ідеї залишити її помирати мене нудить. Не Денса, не будь-кого з решти носіїв. Нудить мене, Ейдена Бішопа.

На жаль, Анна не може більше мовчати, вона не дає мені можливості поміркувати над цим відкриттям.

— Мені байдужі її причини, мене цікавлять твої, — каже вона, вказуючи на мене. — Ти, можливо, не відчуваєш цього, але я в глибині душі певна, що пробула тут дуже довго. Йдеться про десятиріччя, Ейдене, я впевнена в цьому. Мені треба звільнитися, просто необхідно, і зараз, з тобою, мій найкращий шанс. Ти маєш вісім життів, ти врешті-решт підеш звідси. А я роблю все це один раз, а потім забуваю. Без тебе я застрягла тут, і що трапиться наступного разу, коли ти прокинешся Беллом, а мене не пам'ятатимеш?

— Я не залишу тебе тут, Анно, — наполягаю я, вражений відчаєм у її голосі.

— То розв'яжи це кляте вбивство, як тебе попросив Чумний Лікар, повір йому, коли він каже, що врятувати Івлін неможливо!

— Я не можу йому довіряти, — кажу я й відвертаюсь від неї, бо вже втрачаю самовладання.

— Чому? Решта з того, що він сказав, збулося. Він…

— Він сказав, що ти зрадиш мене! — кричу я.

— Що?

— Він сказав мені, що ти мене зрадиш, — повторюю я, вражений цим зізнанням.

Досі я жодного разу не вимовляв це звинувачення вголос, вважаючи за краще гнати його зі свого розуму. Тепер, коли я промовив його, воно стало реальною можливістю, і це мене турбує. Анна права: решта з того, що сказав Чумний Лікар, збулося, і хоч яким би сильним не був мій зв'язок з цією жінкою, я не можу бути повністю впевнений у тому, що вона не стане моїм ворогом.

Вона відсахується, ніби я її вдарив, і трусить головою.

— Я б нізащо… Ейдене, я ніколи цього не зроблю, клянуся.

— Він сказав, що ти пам'ятаєш про наш минулий цикл більше, ніж визнаєш, — кажу я. — Це правда? Є щось, що ти мені не розповідаєш?

Вона вагається.

— Це правда, Анно? — вимагаю я.

— Ні, — силувано каже вона. — Він намагається посварити нас, Ейдене. Я не знаю чому, але тобі краще не слухати його.

— У тому-то й річ! — кричу я їй. — Якщо Чумний Лікар каже правду про Івлін, то він каже правду і про тебе. А я цьому не вірю. Я вважаю, що йому від нас щось потрібно, щось таке, про що ми не знаємо, і він користується нами, щоб отримати це.

— Навіть якщо так, я не розумію, чому ти так наполегливо намагаєшся врятувати Івлін? — каже Анна, досі не оговтавшись після того, що я їй сказав.

— Тому що хтось збирається її вбити, — затинаюсь я. — І цей вбивця не робить це сам, а катує її, змушує її зробити це власноруч, та ще й так, щоб усі побачили. Це жорстоко, вбивцеві це подобається, а я не можу… Не важливо, подобається вона нам чи ні, чи каже правду Чумний Лікар; не можна вбивати когось і хвалитися цим! Вона невинна, а ми можемо це зупинити. І ми мусимо це зробити.

Я захекано затинаюсь, зависнув на краю спогаду, що вирвався через запитання Анни. Таке враження, ніби завіси розсунули й поміж ними стало майже видно чоловіка, яким я був колись. Вина та горе — це ключ, я певний у цьому. Саме вони привели мене в Блекгіт. Вони спонукають мене рятувати Івлін, але не це є моєю справжньою метою, зовсім ні.

— Був ще хтось, — повільно кажу я, хапаючись за край спогаду. — Здається, жінка. Я тут через неї, але я не міг її врятувати.

— Як її звали? — каже Анна, беручи мене за вкриті зморшками старі руки й дивлячись в очі.

— Я не можу згадати, — кажу я, відчуваючи в голові біль від зосередження.

— Це була я?

— Не знаю, — кажу я.

Спогад вислизає. На моїх щоках сльози, у грудях боляче. Я почуваюся так, ніби втратив когось, але не маю гадки, кого саме. Я дивлюся у великі карі очі Анни.

— Минуло, — слабко кажу я.

— Співчуваю, Ейдене.

— Не треба, — кажу я, відчуваючи, як мої сили повертаються. — Ми виберемося з Блекгіту, обіцяю тобі, але я маю робити це по-своєму. Я зроблю так, що все вийде, тобі просто треба повірити мені, Анно.

Я очікую на заперечення, але вона бентежить мене усмішкою.

— То з чого почнемо? — каже вона.

— Я збираюся знайти Гелену Гардкасл, — кажу я, витираючи обличчя хусточкою. — Ти знаєш що-небудь про Лакея? Минулої ночі він убив Дербі, і Денс навряд чи в безпеці.

— Взагалі-то, я дещо вигадала.

Вона зазирає під ліжко й виймає звідти альбом для замальовок, який розкриває та кладе мені на коліна. Це та сама книга, що веде її весь день, але тонкого мережива причин і наслідків, на яке я очікував,