Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

то я не знаю. Знаю лише, що якщо це оприлюднять, мені кінець. Ревенкорт ненавидить скандали, він не стане одружуватися з родиною, що фігурує на перших сторінках газет.

Його голос стає тихим, п'яним і злим; палець указує на мене:

— Не дай Івлін померти, і я дам тобі все, що попросиш, зрозуміло? Я не дам цій сучці коштувати мені статок, Денсе. Я цього не дозволю!

36

Пітер Гардкасл занурюється в п'яну хандру, тримаючи свій келих так, ніби боїться, що хтось його відійме. Вирішивши, що користі від нього більше не буде, я беру з миски з фруктами яблуко, прошу вибачити мене, виходжу з кімнати й зачиняю за собою двері, щоб він не побачив, що я йду нагору. Мені треба побалакати з Ґолдом, і я не хочу продиратися до нього крізь хмару запитань.

На вершині сходів мене вітає протяг, що кружляє та вертить повітря, прослизає в тріснуті вікна та під двері, ворушить розсипане на підлозі листя. Я згадую, як ішов цими коридорами, коли був Себастьяном Беллом і разом з Івлін шукав дворецького. Дивно думати про них тут, а ще дивніше пам'ятати, що Белл і я — одна й та сама людина. Його боягузтво мені огидне, але наразі між нами вже така відстань, що він видається окремим від мене. Він уже наче непристойна розповідь, почута колись під час вечірки. Чужий сором.

Денс ненавидить таких, як Белл, але я не можу бути швидким на осуд. Я не маю жодної гадки, ким за межами Блекгіту є я, у який спосіб я думаю, коли мене не всунуто всередину чужого розуму. Хто знає, можливо, я саме такий, як Белл… І чи це дійсно було б так вже й погано? Я заздрю його співчутливості так само, як заздрю розумові Ревенкорта та вмінню Денса дивитися крізь завісу в саму суть. Якщо я винесу з Блекгіту одну з цих рис, я пишатимуся нею.

Переконавшись, що я в коридорі сам, я входжу до кімнати, де Ґреґорі Ґолд висить, прив'язаний за зап'ястя. Він бурмоче, смикається від болю, намагається прогнати якийсь кошмар. Співчуття спонукає мене звільнити його, але Анна не залишила б його прив'язаним, якби не мала для цього дуже поважну причину.

Але мені з ним треба поговорити, тому я обережно трушу його, потім ще раз — сильніше.

Нічого.

Я даю йому ляпаса, потім плескаю на нього водою зі жбана, що стоїть поруч, але він залишається непритомним. Це жахливо. Снодійний засіб доктора Діккі непохитний, і хоч як би Ґолд не звивався, звільнитися від цього препарату йому не до снаги. Мене нудить, мороз проймає до кісток. Дотепер жахи майбутнього завжди були нечіткі, ілюзорні, наче силуети в тумані. Але це я, це моя доля. Ставши навшпиньки, я опускаю його рукави й бачу порізи на руці, які він показував мені вночі.

— Не виходь з карети, — бурмочу я, згадуючи його попередження.

— Відійди від нього, — каже за моєю спиною Анна. — Тихо й повільно розвернись. Двічі я не проситиму.

Я роблю, як вона каже.

Вона стоїть у дверях, націливши на мене рушницю. Біляве волосся вивалюється з-під чіпця, на обличчі лють. Її руки не тремтять, палець лежить на гачку. Один необережний рух — і вона безсумнівно вб'є мене заради захисту Ґолда. Хоч скільки б випробувань на мене не чекало, розуміння того, що чиясь турбота про тебе така глибока, розтоплює навіть Денсове серце.

— Це я, Анно, — кажу я. — Ейден.

— Ейден?

Рушниця трохи опускається, дівчина наближається й розглядає мої нові успадковані риси та зморшки.

— У книзі згадується, що ти стаєш старим, — каже вона, тримаючи рушницю однією рукою. — Але там не сказано, що твоє обличчя буде схоже на могильний камінь.

Вона киває на Ґолда.

— Милуєшся порізами? — питає вона. — Доктор вважає, що він це сам собі зробив. Бідолаха порізав власні руки.

— Чому? — перелякано питаю я, намагаючись уявити які-небудь обставини, за яких я став би себе різати.

— Ти маєш знати це краще, ніж я, — фиркає вона. — Побалакаймо там, де тепло.

Я йду за нею до кімнати навпроти, де дворецький мирно спить під простирадлами з білої бавовни. Світло надходить з високого вікна, в маленькому каміні тріщить вогонь. Подушка вимазана висохлою кров'ю, але в інших відношеннях це сцена спокою, приязні та дружби.

— Він уже прокидався? — кажу я, киваючи на дворецького.

— Ненадовго, в кареті. Ми нещодавно приїхали. Бідолаха ледве дихав. А як щодо Денса? Який він? — питає Анна, ховаючи рушницю під ліжком.

— Позбавлений почуття гумору, ненавидить сина, в інших відношеннях нормальний. Будь-хто кращий за Джонатана Дербі, — кажу я та наливаю собі склянку води з джбана, що стоїть на столі.

— Я зустрічалася з ним вранці, — каже вона відсутнім голосом. — Гадаю, бути в тій голові не дуже приємно.

— Це не було приємно, — кажу я й кидаю їй яблуко, що взяв у Гардкасла. — Ти сказала йому, що зголодніла, тож я приніс тобі ось це. Не був певний, чи ти мала вже можливість поїсти.

— Не мала, — каже вона й витирає яблуко об фартух. — Дякую.

Я підходжу до вікна й рукавом чищу в одному місці шибку. Звідси видно дорогу, на якій я з подивом бачу Чумного Лікаря, який указує на сторожку. Деніел стоїть біля нього, вони розмовляють.

Ця сцена непокоїть мене. Дотепер мій співбесідник докладав багато зусиль, щоб мати між нами перепону. А ця близькість видається радше співпрацею, неначе я якимось чином скорився Блекгіту, змирився зі смертю Івлін і запевненням Чумного Лікаря про те, що втекти може лише один з нас. Ніщо не може бути далі від правди. Знання того, що цей день можна змінити, дало мені віру продовжувати боротьбу… То про що вони там, в біса, розмовляють?

— Що ти бачиш? — питає Анна.

— Чумний Лікар розмовляє з Деніелом, — кажу я.

— Я з ним не знайома, — каже вона, кусаючи яблуко. — А хто в біса цей Чумний Лікар?

Я кліпаю очима:

— Зустрічатися з тобою в неправильному порядку стає важко.

— Принаймні, я лише одна, — каже вона. — Розкажи мені про цього лікаря.

Я швидко розповідаю їй свою історію розмов з Чумним Лікарем, починаючи від нашої першої зустрічі в кабінеті, коли я був Себастьяном Беллом, і далі, як він зупинив авто, коли я намагався втекти, а згодом докоряв мені за переслідування Меделін Обер у лісі, в тілі Джонатана Дербі. Здається, що відтоді минуло вже ціле життя.

— Схоже, ти завів собі друга, —