Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

хіба це карнавал? — сказав старик. — Це карнавал дітлахів. Я пам’ятаю карнавал: коли по всьому Корсо жодної карети не було і цілу ніч гриміла по вулицях музика; коли живописці, архітектори і скульптори вигадували цілі групи, історії; коли народ, — князь розуміє: весь народ, всі, всі, золотильники, рамники, мозаїсти, прекрасні жінки, вся синьйорія всі nobili, всі, всі, всі… о quanta allegria![199] От коли був карнавал так карнавал, а тепер що за карнавал? Е! — сказав старий і знизав плечима, потім знову сказав: — E! — й знизав плечима, і потім уже вимовив: — E una porcheria[200].

Потім maestro di casa в душевному пориві зробив незвичайно сильний жест рукою, але вгамувався, побачивши, що князя давно перед ним не було. Він був уже на вулиці. Не бажаючи брати участь у карнавалі, він не взяв з собою ні маски, ні залізної сітки на обличчя, і, закрившись плащем, хотів лише пробратися через Корсо на другу половину міста. Але народний натовп був дуже густий. Ще тільки пробрався він між двома чоловіками, як уже почастували його зверху борошном; строкатий арлекін ударив його по плечу тріскачкою, пролетівши повз нього зі своєю коломбіною; конфеті й пучечки квітів полетіли йому в очі, з двох боків почали йому дзижчати у вуха: з одного боку граф, з другого медик, який читав йому довгу лекцію про те, що в нього є в шлунковій кишці. Пробитися між ними не було сил, тому що народний натовп збільшився; ланцюг екіпажів, уже не маючи змоги рухатися, зупинився. Увагу натовпу привернув якийсь смільчак, що крокував на ходулях врівні з будинками, ризикуючи кожну хвилину, бути збитим з ніг і гримнутися на смерть об бруківку. Але про це, здається, в нього не було турбот. Він таскав на плечах чучело велетня, придержуючи його однією рукою, несучи в другій написаний на папері сонет, з приробленим до нього паперовим хвостом, який буває в паперового змія, і кричачи на весь голос: «Eссо il gran poeta morto! Ecco il suo sonetto colla coda!» («Ось померлий великий поет! ось його сонет з хвостом!»)[201]. Цей смільчак згустив за собою натовп до такої міри, що князь ледве міг перевести дух. Нарешті, весь натовп посунув уперед за мертвим поетом; ланцюг екіпажів зрушив з місця, з чого він зрадів дуже, хоч народний рух збив з нього капелюх, якого він кинувся піднімати. Піднявши капелюх, він підняв разом і очі, і остовпів: перед ним стояла нечувана красуня. Вона була в сяючому альбанському вбранні серед двох інших теж прекрасних жінок, які були перед нею як ніч перед днем. Це було чудо в найвищій мірі. Все мусило померкнути перед цим блиском. Дивлячись на неї, ставало ясно, чому італійські поети і порівнюють красунь із сонцем. Це саме й було сонце, повна краса. Все, що розсипалося й прикрашає поодинці красунь світу, все це зібралося сюди разом. Глянувши на груди й бюст її, вже ставало очевидно, чого бракує в грудях та бюстах інших красунь. Перед її густим виблискуючим волоссям здавалося б рідким і мутним всяке інше волосся. Її руки були для того, щоб кожного зробити художником, — як художник, дивився б він на них вічно, не сміючи дихнути. Перед її ногами здалися б трісками ноги англійок, німкень, француженок та жінок усіх інших націй; самі тільки древні скульптори удержали високу ідею краси їх у своїх статуях. Це була краса повна, створена для того, щоб усіх однаково засліпити! Тут не треба було мати якого-небудь особливого смаку; тут усі смаки повинні були зійтися, всі повинні були впасти ниць; і віруючий і невіруючий впали б перед нею, як перед несподіваною появою божества. Він бачив, як увесь народ, скільки його там не було, задивився на неї, як жінки виявили мимовільний подив на своїх обличчях, змішаний з утіхою, і повторювали: «О, Ьеllа!»[202], як усе, що не було, здавалось, перетворилося на художника й дивилося пильно на неї одну. Але на обличчі красуні написана була тільки сама увага до карнавалу: вона дивилася тільки на натовп і на маски, не помічаючи звернутих на неї очей, ледве слухаючи мужчин у бархатних куртках, які стояли позад неї, мабуть, родичів, що прийшли разом з ними. Князь починав був розпитувати у тих, що стояли біля нього, хто була така чудова красуня і звідкіля. Але всюди одержував у відповідь саме тільки знизування плечима, супроводжуване жестом, і слова: «Не знаю, певно, іноземка»[203]. Непорушний, затаївши подих, він поглинав її очима. Красуня, нарешті, навела на нього свої промовисті очі, але тут же зніяковіла й відвела їх у інший бік. Його пробудив крик: перед ним зупинився величезний віз. Юрба масок у рожевих блузах, що містилися в ньому, назвавши його на ім’я, почала кидати в нього борошном, супроводжуючи одним довгим викликом: «У, у, у!..» І в одну хвилину з ніг до голови був він обсипаний білим пилом, при голосному сміхові всіх сусідів, що обступили його. Весь білий, як сніг, навіть з білими віями, князь побіг нашвидку додому переодягатися.

Поки він збігав додому, поки встиг переодягтися, вже тільки півтори години залишалося до Ave Maria[204]. З Корсо поверталися порожні карети: ті, що сиділи в них, перебралися на балкони дивитися звідти на натовп, який не переставав рухатися, чекаючи кінного бігу. При повороті на Корсо зустрів він воза, повного чоловіків у куртках та сяючих жінок з квітковими вінками на головах, з бубнами й тимпанами в руках. Віз, здавалося, весело повертався додому, з боків він був прикрашений гірляндами, спиці й обіддя коліс обвиті зеленим гіллям. Серце його похололо, коли він побачив, що серед жінок сиділа в ньому красуня, яка вразила його. Виблискуючим сміхом осявалося її обличчя. Віз швидко промчав під вигуки і пісні. Першим ділом його було бігти вслід за ним, але дорогу перегородив йому величезний поїзд музикантів: на шести колесах везли страховинної величини скрипку. Один чоловік сидів верхи на підставці, другий, ідучи збоку неї, водив величезним смичком по чотирьох канатах, натягнутих на неї замість струн. Скрипка, напевно, коштувала великих трудів, витрат і часу. Попереду йшов велетенський барабан. Юрба народу й хлопчаків тісно сунула вслід за музикальним поїздом і похід замикав відомий у Римі своєю огрядністю піцикароло, несучи клістирну трубку заввишки як дзвіниця. Коли вулиця очистилася від поїзда, князь побачив, що бігти за возом безглуздо й пізно, та й