Вітольд Розенвальд - Минувші Дні, Вітольд Розенвальд

– Я з тобою, – сказала Аліна. – В мене погане передчуття. 

– Будь тут, я швиденько, туди й назад. 

Мені довелося бігти й захеканий я вже стояв біля Льошиних дверей. Вони були прочинені.  

– Льоша! Ти тут? – тихенько запитав я. 

Мені ніхто не відповів. На дворі було темно й тільки світло ліхтарів не давало темряві згуснути над табором. Трішки світла пробивалося й до середини. Хтось лежав на ліжку вкритий по голову одіялом. 

– Льоша, ти що там, заснув? 

Я підійшов до ліжка й різко відкинув одіяло. Льоша лежав мертвий, а все ліжко було залите кров’ю. В нього був поріз на шиї й колота рана в районі серця. Я впав на коліна й дивився на нього. 

– Льоша...   

Я ледь стримав себе, щоб не заплакати. 

– Як же так? Ти повинен ще жити й жити...  Ти ще такий маленький...  Ти чого...  

Побувши біля нього деякий час, я волочачи за собою то одну ногу, то другу вийшов на вулицю. Біля будиночку зібралася Олена, Вадим, Аліна й Лєра. Аню залишили побути за старшу з іншими.  

– Він там? – запитала Олена. 

Я кивнув.  

Вона ж підскочила до мене й спробувала зайти, але я вдарив кулаком у дверях, навіть не дивлячись на неї. Я зробив це машинально, щоб вона не змогла зайти всередину. 

– Не треба...  

Залишок вечора пройшов у скорботі, сльозах та печалі. Ми взяли перше місце, але це хіба стоїть поруч з тим, що трапилося? Ніхто з нас так не думає. Швидка, міліція...  Тіло Льоши забрали, а міліцейські походили навкруги й розвівши руками у повітрі сказали, що нічого не знайшли. Не слідів, не підозрюваних. Сказали лише, що вони займуться цією справою, так, як це вже друге вбивство й четверта смерть у таборі. Вони всілися в свою машину й поїхали в слід за швидкою. 

Був і сторож, який поставив свою шкіряну сумку підбіг до вожатих розпитувати що трапилось. Проходячи повз я був помітив червону пачку сигарет, і поки ніхто не бачив я тихенько дістав її й поклав у карман. До ранку я сидів курив біля свого будиночку. Спати не хотілося зовсім. Курив одну за одною.