Стівен Кінг - Інститут

Він перечепився через повалений стовбур і розтягнувся на землі. Щось, якийсь сук на гілці, врізалося високо в ліву ногу, і Люк загарчав від болю. Хвильку полежав на лісовій підстилці, віддихуючись і сумуючи (ось у чому справжній, смертельний абсурд) за своєю кімнатою в Інституті. Кімнатою, де для всього знаходилось місце, і все стояло по місцях, і не було ніяких звірів невизначених розмірів, що шугали між деревами. Безпечне місце.

— Ага, доки не перетворюється в небезпечне, — прошепотів Люк, став на ноги, потер новий розрив на джинсах і нову подряпину на шкірі під тканиною.

Хоч собак у них немає, подумав Люк, згадавши старий чорно-білий фільм про тюрму, де парочка зчеплених ланцюгами в’язнів тікали на волю, а на п’яти їм наступала зграя слідців. До того ж ті хлопи бігли болотами. В яких водились алігатори.

«Бачиш, Люкі? — почувся уявний голос Каліші. — Усе добре. Просто йди далі. По прямій. Або хоч як у тебе вийде».

У районі двох тисяч кроків Люк почав виглядати попереду вогні, що мали б уже світити крізь дерева. «Зав­жди кілька світяться, — сказала Морін Ейвері, — але жовтий — найяскравіший». На двох тисячах п’ятистах Люк відчув занепокоєння. На трьох тисячах п’ятистах він зрозумів, що збився з курсу, і не трохи.

«Я там об дерево перечепився, — подумав він. — Те кляте дерево. І коли піднявся, то, певно, пішов не в той бік. Може, зараз я прямую до Канади. Якщо мене не знайдуть хлопи з Інституту, я помру тут, у цьому лісі».

Але оскільки повертатися — не варіант (він не зміг би знайти шлях назад, навіть якби захотів), Люк пішов далі, виставивши вперед руки і відкидаючи гілки, які могли б завдати нових ран. У вусі пульсувала кров.

Він облишив рахувати кроки, але зробив їх тисяч п’ять, набагато більше за дві милі, коли побачив між дерев слабке жовто-оранжеве сяйво. Люк спершу сприйняв його за галюцинацію чи одну з тих цяток, до якої скоро мали доєднатися і решта вихорів. Усі острахи пропали за кільканадцять кроків. Жовто-оранжевий вогник став яскравішим, і поруч засяяли ще два, набагато тьмяніші. Це мали бути електричні ліхтарі. Люк вирішив, що яскравий — це натрієво-газорозрядна лампа, які бувають на паркінгах. Якось пізно ввечері Рольфів батько повіз двох друзів у кіно в «АМС Саутдейл», і він розповідав, що такі лампи начебто відлякують грабіжників.

Люк відчув сильне бажання просто помчати вперед, але стримався. Йому аж ніяк не хотілося перечепитися через чергове повалене дерево чи ступити в якусь яму і зламати ногу. Вогнів побільшало, однак Люк не відводив погляд від першого. Велика Ведмедиця довго не протрималась, але він знайшов нову провідну зорю, кращу. За десять хвилин після того, як Люк помітив вогник, він вийшов до краю лісу. Навколо — ярдів п’ятдесят відкритого простору, потім — ще один сітчастий паркан. Цей згори був оздоблений колючим дротом, а вздовж нього з проміжками футів у три­дцять стояли ліхтарі. З датчиками руху, як розповіла Морін Ейвері. Скажи Люку, щоб тримався від них подалі. Люк і без порад розумів, що робити.

За парканом стояли маленькі будиночки. Дуже маленькі. Навіть кота нікуди вкинути, як казав Люків батько. Вони можуть містити по три кімнати максимум, а певно, лиш по дві. І всі однакові. Ейвері сказав, що Морін назвала це селищем, але Люку воно більше скидалось на військові бараки. Будиночки розташувались групами по чотири, у центрі кожного кварталу — латка з газоном. У кількох будинках горіло світло, може, мешканці навмисно лишили його у ванній, щоб не перечепитися, якщо встануть вночі в туалет.

Єдина вулиця добігала кінця перед великою будівлею. З кожного боку будівлі були невеличкі стоянки, сповнені легковиками й пікапами, що стояли бік у бік. Усього три­дцять чи сорок, прикинув Люк. Він згадав, що вже міркував над тим, де лишають свої транспортні засоби працівники Інституту. Тепер він дізнався, а от забезпечення харчами лишалося таємницею. Натрієва лампа висіла на стовпі перед цією великою будівлею і освітлювала дві бензинові колонки. Люк вирішив, що в будинку напевно має бути якийсь магазин, на кшталт інститутської версії військових крамничок «Пі-Екс».

Тепер він розумів трохи більше. У персоналу траплялися відпустки (Морін на тиждень їздила до Вермонту), але переважно вони жили тут, і коли закінчувалася зміна, поверталися до цих маленьких непоказних будиночків. Робочий графік розробляли так, щоб пожильці ділили приміщення. Коли хотілося розважитись, працівники сідали в персональні автівки і їхали в найближче містечко, Деннісон-Рівер-Бенд.

Місцевих, звісно, мало б зацікавити, чим ці жінки й чоловіки займаються там у лісі, вони б стали розпитувати, і на цей випадок, для прикриття, мала існувати якась легенда. Яка — Люк уявлення не мав (і в цю мить йому взагалі було байдуже), але, мабуть, цілком пристойна, якщо протрималася стільки років поспіль. «Іди просто вздовж паркану. Виглядай шарф».

Люк пішов: паркан і селище — ліворуч, крайка лісу — праворуч. Знову довелося стримуватися від поспіху, особ­ливо зараз, коли стало краще видно. Час розмови з Морін довелося скоротити, почасти тому, що тривалі балачки могли викликати підозру, почасти тому, що Люк боявся, що демонстративне смикання носа Ейвері видасть їх з головою. У результаті він поняття не мав, де шукати шарф, і боявся його пропустити.

Але обійшлося без проблем. Морін прив’язала шарф до нижчої гілки високої сосни, одразу перед тим, як охоронна загорожа повертала ліворуч, від лісу. Люк зняв його і пов’язав навколо поясу, бо не хотів лишати такі очевидні вказівники тим, хто скоро пуститься навздогін. Він замислився, чи скоро місіс Сіґсбі і Стекгаус про все дізнаються і чи зрозуміють, хто допоміг йому втекти. Певно, вже дуже скоро.

«Розкажіть їм усе, Морін, — думав Люк. — Щоб вони вас не мучили. Бо якщо ви будете мовчати, вони мучитимуть, а для бака з водою ви надто стара і хвора».

Яскравий ліхтар біля ймовірної військової крамниці лишився далеко позаду, і Люку довелось обережно роззиратися, щоб майже навпомацки знайти стару дорогу, яка вела назад у ліс, — нею ще покоління тому могли користуватися лісоруби на виробництві целюлози. Початок затуляла щільна стіна чорничних кущів, і, незважаючи на постійну потребу поспішати, Люк зупинився рівно на стільки, щоб зірвати дві жмені ягід і закинути їх у рот. Вони були солодкі і смачні. Вони смакували свободою.

Щойно Люк знайшов стару дорогу, йти стало легше, навіть у темряві. На високому порепаному узбіччі росло багато підліску, а дві смуги з бур’яном вистеляли колишні ритвини від коліс.

Треба було переступати (або ж перечіплятись) через поламане гілля, але забрести назад до лісу вже стало неможливо.

Люк знову спробував рахувати кроки, спромігся вести більш-менш точний лік до чотирьох тисяч, а потім покинув. Інколи дорога піднімалася, але здебільшого йшла вниз. Пару разів він натикався на вітролом, а ще раз — на такі густі і сплутані кущі, що перелякався, чи не скінчилася там дорога. Та коли Люк проліз на інший бік, то віднайшов шлях і рушив далі. Він не відчував, скільки часу спливло. Може, година, але радше дві. Напевно він знав лиш те, що зараз іще ніч, і хоч ходити