Стівен Кінг - Інститут

вихляв стегнами і відштовхувався ногами. Стирчасті зуби паркану поцілували його наостанок, провівши на литці пекучу лінію, а тоді Люк вивернувся та опинився по інший бік.

Він був на волі.

Люк крутнувся, став на коліна і кинув дикий погляд назад, знаючи, що зараз увімкнеться світло, і не лише в залі, а й у коридорі і в кафетерії, і в цьому сяйві він побачить силуети, що бігтимуть до нього: доглядачі з шокерами напоготові, викрученими на повну потужність. Але нікого не було.

Люк підвівся на ноги і побіг наосліп, наступний важливий крок — орієнтування на місцевості — забувши в нападі паніки. Він міг забігти в ліс і загубитися, перш ніж знову переважив би здоровий глузд, якби не раптовий палючий біль у лівій п’ятці: Люк наступив на гострий камінець і збагнув, що під час останнього відчайдушного ривка загубив одну кросівку.

Люк повернувся до паркану, нахилився, забрав черевик і взувся. На сідницях і спині лишилися подряпини, а остання рана на литці виявилась іще глибшою, вона пекла, наче до неї приклали дріт під напругою. Пульс уповільнився, в голові прояснилося. «Як виберешся, порівняйся з батутом, — розповів Ейвері, переказуючи інструкції Морін. — Стань до нього спиною, тоді розвернися праворуч, на один середній крок. Це твій напрямок. Треба пройти близько милі, ідеально прямої лінії можна не триматися, бо місце призначення досить велике. Але ти все одно постарайся». Пізніше тієї ж ночі Ейвері сказав Люку, що можна було б за зірками орієнтуватися. Але він сам на тому не знався.

Гаразд, годі. Час іти. Але спершу треба ще дещо зробити.

Люк потягнувся до правого вуха і намацав у мочці маленький кругляк. Пригадав, як хтось, можливо Айріс, можливо Гелен, казав, що чип не болів, бо вуха вже були проколоті. Тільки звичайні сережки знімаються, Люк бачив, як його мама це робила. А цей кільчик намертво сидів на місці.

Боже, прошу, хай мені не знадобиться ніж.

Люк набрався духу, запустив нігті під вигнутий верхній край чипа і потягнув. Мочка розтягнулася, заболіла, дуже заболіла, але чип не зсунувся. Люк пустив вухо, зробив два глибокі вдихи (при цьому повернулися спогади про бак для занурень) і знову потягнув. Сильніше. Цього разу біль був ще дужчим, але трекер лишався на місці, а час спливав. У Західному житловому крилі, що під таким дивним кутом видавалося незнайомим, було темно і тихо, та чи надовго?

Люк хотів був ще раз потягти, але навіщо зволікати з тим, чого не минути? Морін знала, саме тому вона лишила ніж для фруктів. Люк дістав його з кишені (обережно, щоб при цьому не випала флешка) і підніс до очей при тьмяному світлі зірок. Намацав подушечкою великого пальця гостре лезо, потім узявся лівою рукою за праве вухо, відтягнув мочку, напнув її, як тільки міг, а міг він зараз небагато.

Він перечекав, дав собі секунду на усвідомлення того, що перебуває по вільний бік паркану. Знову гухнула сова — сонливий звук. Люк бачив, як у темряві вишивають світляки, і навіть у цю вкрай скрутну мить зачудувався, які ж вони гарні.

Треба діяти швидко, сказав він собі. Уяви, що ріжеш стейк. І не кричи, хоч як заболить. Кричати не можна.

Люк приклав кінчик леза до верхнього зовнішнього краю мочки і простояв так кілька секунд, кожна з яких тяглася вічність. Люк опустив ніж.

Я не можу.

Ти мусиш.

Не можу.

О Господи, доведеться.

Він знову приклав лезо до беззахисної м’якої плоті і відразу полоснув ножем, тільки й устиг загадатися, чи стане в леза гостроти, щоб виконати завдання за один удар.

Лезо таки було гострим, але в останній момент рука зрадила, і мочка не відірвалась, а повисла на шматку хряща. Спершу болю не було, просто тепла кров потекла по шиї. А потім прийшов біль. Наче оса завбільшки з півлітрову пляшку вжалила і ввела отруту. Люк зробив довгий, шиплячий і свистячий вдих, схопив недорізану мочку і зняв її з хряща, як шкірку з курячої ніжки. Схилився над нею, знаючи, що вже позбувся цієї клятої штуки, та він усе одно мав її побачити. Мав переконатися. Ось він, чип.

Люк пересвідчився, що стоїть на рівні з батутом. Тоді розвернувся до нього спиною, крутнувся на крок (середній, як він сподівався) праворуч. Перед ним височіла темна маса мейнського лісу, що тяглася на бозна-скільки миль. Люк поглянув угору і знайшов Велику Ведмедицю, і одна з кутніх зірок указувала прямо за курсом. Треба йти за нею, вирішив Люк. Тільки те й робити. І це ж не до самого ранку, бо вона сказала Ейвері, що йти треба з милю, а потім уже переходити до наступного кроку. Не зважати на біль у лопатках, на гірший — у литці, на найгірший — у його вангогівському вусі. Не зважати, як тремтять руки й ноги. Треба йти. Але спершу…

Люк підняв стиснутий правий кулак до плеча і жбурнув за паркан шмат плоті з вживленим у неї чипом. Він почув (чи уявив, що почув) тихе клацання, коли чип упав на асфальт біля тої жалюгідної пародії на баскетбольне поле. Хай там його і знайдуть.

Тоді Люк пішов геть, піднявши очі до неба і зосередив­шись на тій єдиній зірці.

21

Зірка вказувала Люкові шлях із пів хвилини. Зникла, щойно він став пробиратися між деревами. Хлопець зупинився — Інститут і досі було частково видно крізь перші переплетені гілки лісової пущі.

«Усього миля, — сказав Люк сам собі. — Знайдеш, навіть якщо трохи зіб’єшся з курсу, бо Морін говорила Ейвері, що воно велике. Достатньо велике. Ти праворукий, а значить, хилитимешся праворуч, тож треба злегка це компенсувати, але не сильно, бо зіб’єшся з курсу з ухилом ліворуч. І лічи. Миля становить щось між двома і двома з половиною тисячами кроків. Цифра, звісно, навскидь, усе залежить від ландшафту. І обережно, не виколи собі око гілкою. У тобі вже й так забагато дірок».

Люк рушив. Принаймні не знадобилося продиратися крізь зарості. Дерева були старі, вони утворювали багато тіні, а на землі лежав товстий шар лісової підстилки, крізь який кущі погано проростали. Щоразу, як доводилося обходити таке старе дерево (мабуть, сосни, але він не знав напевно), Люк намагався зорієнтуватись і йти далі по прямій, яка, тепер це треба було визнати, виявилась суто гіпотетичною. Наче він хотів перетнути здоровенну кімнату, завалену ледь помітними в темряві предметами.

Раптом ліворуч щось рикнуло й побігло, зламавши одну гілку і зашарудівши іншими. Міський хлопчина Люк завмер на місці. Що це було, олень? Господи, а якщо ведмідь? Олень чкурнув би, але ведмідь може виявитись голодним і ласим до нічного перекусу. Може, він просто зараз мчить до Люка, приваблений запахом крові. Бачить Бог, нею вщент просякнутий комір і ліве плече на сорочці.

Коли звук стихнув, стало чутно тільки цвіркунів, і раз у раз десь гухала та сама сова. Подолавши кроків вісімсот, Люк знову почув оте бозна-що. І знову пішов уперед, виставивши руки перед собою, мов сліпець, відраховуючи подумки кроки. Тисяча… тисяча двісті… ось дерево, справжній монстр, нижні гілки починаються далеко над головою, надто високо, щоб їх побачити,