Стівен Кінг - Інститут

тут самому в темряві було лячно, особ­ливо як на міського хлопчика, та Люк сподівався, що темрява триватиме ще довго, дуже довго. Тільки от не вийде. У цю пору року перші сонячні промені прокрадалися на небо о четвертій ранку.

Він вийшов на горбочок наступного підйому і зупинився на хвильку, щоб перепочити. Робив це навстоячки. Люку не дуже вірилось, що він засне, якщо сяде, але сама думка лякала. Адреналін, який допоміг йому видряпатись, видертися з-під паркану, який виніс його крізь ліс до селища, тепер уже вивітрився. Подряпини на спині й ногах і рана на мочці вже не кровили, але пекли й пульсували. У вусі поки що найгірше. Люк несміливо його торкнувся і, засичавши від болю крізь стиснуті зуби, прийняв руку. Проте встиг намацати там нерівну рану із засохлою кров’ю.

«Я себе покалічив, — подумав Люк. — Мочка вже ніколи не відросте».

— Це через тих мудаків, — прошепотів він. — Вони мене до цього змусили.

Оскільки він не ризикнув сісти, то нахилився вперед і схопився за коліна — поза, в якій він стільки разів бачив Морін. Це ніяк не допомогло паркановим подряпинам на спині, забитим сідницям чи покаліченій мочці, але натруджені м’язи трохи розслабилися. Люк виструнчився, готовий рушити далі, але зупинився. Попереду чувся тихий звук. Мов щось гуло, як вітер у соснах, але на маленькому горбочку, де зупинився Люк, не було навіть подиху вітерцю.

«От би не галюцинація, — подумав він. — От би справді річка».

Ще п’ять сотень кроків (ці він уже рахував), і Люк розпізнав шум водяного потоку. Шлях став ширший і крутіший — такий крутий, що довелося спускатися боком, тримаючись за гілки дерев, аби не впасти на дупу. Коли дерева обабіч дороги закінчилися, він зупинився. Тут ліс не просто вирубали, пні теж викорчували, від чого утворилася всуціль поросла кущами галявина. За нею і нижче виднілася широка смуга чорного шовку, вона так плавко струменіла, що в ній легкими брижами відбивалися зорі. Люк зміг уявити цих давніх лісорубів — чоловіків, які працювали тут у північних лісах ще до Другої світової війни: як вони привозили сюди деревину на старих лісовозах «Форд» чи «Інтернешнл гарвестер», а то й на конях. На галявині було місце, щоб розвернутися. Тут вони розвантажували дерево і сплавляли його вниз по річці Деннісон, де його розвозили по лісопильнях в усі куточки штату.

Люк подолав останній спуск на тремтливих, зболілих ногах. Фінішні двісті футів були найкрутіші, шлях спадав аж до річкового русла — саме там колись давно у воду зіштовхували колоди. Люк присів, ковзнув униз, хапаючись за кущі, щоб трохи вповільнити процес, і, клацнувши зубами, зупинився на кам’янистому березі за три-чотири фути від води. А там, як і обіцяла Морін, з-під зеленого, всипаного сосновими голками брезенту визирав ніс старого, грубо стесаного веслового човна. Він був прив’язаний до зубчастого пня.

Звідки Морін знала про це місце? Їй хтось розповів? Ризиковано все це, від цього старого слабкого човна залежало життя одного хлопця. Може, ще до того, як захворіти, вона тут гуляла сама. Або вона з кимось іншим (може, парочкою працівниць кафетерію, які видавалися привітними) прийшли сюди з того квазівійськового селища на пікнік: сендвічі, кола чи пляшка вина. Байдуже. Човен був на місці.

Люк спустився у воду, що доходила йому до кісточок. Нахилився і став черпати її обома руками, щоб напитися. Річкова вода була холодна і смакувала солодше за чорниці. Утамувавши спрагу, він спробував розв’язати мотузку, що нею човен тримався на пні, але вузли виявилися складними, а час минав. Зрештою він скористався кінчиком ножа для фруктів і перепиляв пута, а через це права долоня знову закровила. Гірше того, тієї ж миті човен почав відпливати геть.

Люк кинувся, схопив його за ніс і підтягнув назад. Тепер кровили вже обидві долоні. Він спробував відкинути брезент, але щойно відпустив ніс човна, як течія знову понесла його геть. Люк став проклинати себе за те, що спершу не прибрав брезент. Упирати човен об берег не було де, бо бракувало самого берега, тож Люк вчинив у єдиний можливий спосіб: перехилив верхню частину тулуба через борт і під брезент, де пахло рибою і ветхим полотном, а тоді взявся за скабкувату середню банку і підтягувався, доки не забрався туди весь. Він приземлився в калюжу, а також на щось довге і кутасте. Тепер човен кормою вперед відносило вниз за течією.

«Нічогенька мені випала пригода, — подумав Люк. — Нічогенька».

Він сів під брезентом. Тканина напнулася навколо голови, від чого сморід став тільки дужчим. Люк відмахувався і ляпав брезент кривавими руками, доки не перекинув його через борт. Той спершу плив поруч із човном, а тоді почав тонути. Кутаста штука, на яку Люк приземлився, виявилась веслом. На відміну від човна, весло на вигляд було досить нове. Морін пов’язала для нього шарф, невже і весло підклала вона? Люк сумнівався, що у своєму теперішньому стані вона змогла б подолати той старий шлях лісорубів, уже не кажучи про останній крутий спуск. А якщо таки подолала, то на її честь треба писати епічні поеми, не менше. І просто через те, що він знайшов для неї в інтернеті якусь інформацію, на яку Морін сама б натрапила, якби не була така хвора? Люк не знав, що про це думати, не кажучи вже як це зрозуміти. Він тільки знав, що в нього є весло і ним треба користатись, попри втому і криваві руки.

Він принаймні знав, як гребти. Міський хлоп’як, але Міннесота — край ста тисяч озер, і Люк часто ходив на риболовлю зі своїм дідусем по татовій лінії (який любив себе називати «ще одне старе гівно з Манкато»). Він влаштувався на середній банці і спершу за допомогою весла розвернувся носом уперед за течією. Після того вигріб на середину річки, яка в цьому місці сягала ярдів вісімдесяти завширшки, і повісив весло як стерно. Зняв кросівки й виставив їх на невисокій кормовій банці, щоб підсохли. На сидушці виднівся якийсь вицвілий чорний штамп, і Люк спромігся його прочитати: пароплав «Лінько». Хлопець навіть засміявся. А тоді відкинувся назад на лікті, задивився вгору на божевільне ройовище зірок і спробував переконати себе, що це не сон — він насправді вибрався з Інституту.

Десь позаду, з лівого боку, долинув подвійний рев електричного гудка. Люк повернувся на звук і побачив єдиний яскравий прожектор, що миготів крізь дерева, спершу порівнявся з човном, тоді промайнув повз. Він не бачив локомотива чи самого потяга, його затуляло забагато дерев, але чув, як торохтять фургони і капризно вищать сталеві колеса на сталевих рейках. І тоді до Люка остаточно дійшло. Це не якась там напрочуд деталізована фантазія, що розгорталася в його голові, поки він спав у себе в ліжку в Західному крилі. Там їде справжній поїзд, може, до Деннісон-Рівер-Бенда. Люк сидів у справжньому човні, який пливе на південь за цією повільною, чудовою течією. Над головою сяють справжні зірки. Звісно, посіпаки місіс Сіґсбі кинуться навздогін,