Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

країни. Насправді деякі дані свідчать, що надто щедрі декретні виплати у Європі можуть образити амбітних жінкок. Клер Кейн Міллер зазначає у New York Times, що у Європі жінки{407} вдвічі рідше обій­мають керівні посади, ніж чоловіки. Тоді як у США жінки стають керівниками так часто, як і чоловіки. Ця невідповідність зумовлена комбінацією непередбачуваних наслідків довгої декретної відпустки{408}: жінки мусять відкласти свої амбіції, а працедавці можуть не захотіти взяти на керівні посади жінок дітородного віку через страх, що ті довго будуть відсутні.

Але ось що ми можемо зробити. Ми можемо скористатися нашим незмінним кредо: «Усі люди створені рівними». Це означає, що чоловіки та жінки — рівні, а робота, яку вони ділять між собою — заробляння грошей та піклування про рідних, — однаково важливі та однаково цінні. Також ми можемо дійти висновку, що турботливе суспільство — більш рівноправне суспільство.

Психологиня Керол Ґілліґан звертає увагу на те, що ми чуємо, як діти кричать «Тобі байдуже!»{409} так часто, як і «Це несправедливо!». «Тобі байдуже» — указує на страх самотності, який відчувають усі вразливі та залежні люди: молодь, старі, хворі та неповносправні. «Це несправедливо» — указує на страх перед тими, хто зловживає владою, хто може порушити правила на свою користь.

Подумайте, до чого це може призвести. Це значить, що не отримувати піклування та догляду — це така сама ознака нерівності, як і дискримінація. І в першому, і в другому випадку ті, що мають владу, можуть скористатися нею по відношенню до тих, хто її немає: до молоді, старих, хворих, неповносправних і до будь-кого іншого. «Це несправедливо» може означати{410} «Ти не бачиш або не чуєш мене, ти не даєш мені рівних прав чи поваги». «Тобі байдуже» може означати «Ти відмовився від мене у скрутну й вразливу хвилину, коли я не міг відстояти свою рівність зі співгромадянами».

Як американці, ми повинні пишатися, що ми ті, хто піклується. Хто піклується про свою країну та про одне одного. Хто пам’ятає, що наше минуле — це не просто історія сильних людей, які вирушили завойовувати країну можливостей, але й зведені стодоли, рої бджіл, спільні пасовиська, а також однокімнатні школи. Хто розуміє, що ми можемо змагатися, як нація, якщо ми пам’ятатимемо про піклування.

Ми можемо прорватися крізь сучасні глухі кути політики. Ми можемо віднайти себе наново, які і багато разів до цього. Ми можемо знову стати унікальними, не лише завдяки швидкості наших комп’ютерів та силі нашої армії, але завдяки міцності наших спільнот та якості нашого піклування.

Епілог

Багато в чому ця книжка — любовний лист до моєї сім’ї. Вона завжди була основою всього, що я роблю, і того, ким я є, і немає нічого дивного в тому, що ви зустрічали різних Слотерів та Моравсіксі на цих сторінках. За останні кілька років я навчилася дивитися на світ крізь подвійну призму змагання та піклування, я почала по-іншому дивитися на багатьох членів моєї родини з віднайденою повагою.

Протягом усього життя я гостро усвідомлювала, яка ж я щаслива бути народженою наприкінці 1950-х, а не на початку 1930-х, як моя мама, або 1900-х, як мої бабусі. Донедавна я дивилася на цих жінок і уявляла, ким вони могли би стати, якби мали можливості розвиватися, проте зараз я бачу їх — моїх праматерів — як тих, хто дав суспільству стільки ж користі, скільки і їхні чоловіки. Вони інвестували у свої сім’ї, вивчили та надихнули своїх дітей — синів і дочок — стати тими, ким вони стали, піклувалися про тих, хто цього потребував, — близьких і далеких родичів і решту. Сухою мовою соціології та економіки — вони були хранительками людського багатства. А емоційнішою риторикою — берегинями самого людства.

Моя бельгійська бабуся, Генріет Меделін Де Блютс Лімбощо одружилася з моїм дідусем, студентом-медиком, у 1932 році. Потім швидко народилися мої мама та дядько. Коли німці окупували Брюссель у травні 1940 року, дідусь відмовився здаватися з бельгійською армією, а тому приєднався до сил союзників у Дюнкерку та був евакуйований до Англії, де згодом приєднався до Спеціальної повітряної служби. Після дворічного життя під окупацією бабуся вирішила приєднатися до нього. У свої 34 вона була молодою привабливою і дуже категоричною жінкою. Так почалася шестимісячна історія, варта Голлівуда.

Ми з братом виросли на її історіях про перельоти. Кінець кінцем вона надиктувала свої спогади шестимісячної подорожі від Франції до Швейцарії через Іспанію та Португалію і остаточним прибуттям до Лондона. Щоразу, коли друзі з бельгійського руху Опору намагалися допомогти їй перебратися через кордон до вільної Франції, їм відповідали: «Так, але без дітей.» Звісно, у цьому питанні бабуся була непохитною. Була війна, і хіба вона могла залишити в цей час своїх дітей? Через десятки років вона пояснила це моїй матері так:

Озираючись на минуле з певним досвідом та віком, я цілковито усвідомила, що з мого боку це було тотальне придушення довколишніх небезпек. Думаю, в мене вийшло, бо я доволі оптимістична людина. Часто намагаюся уявити себе в іншій ситуації, запитуючи, як же я змогла подолати все це. Я ніколи не припускала, що не зможу вирішити якоїсь проблеми чи вийти зі складного становища. Ні, я ніколи не думала, що мені щось не вдасться у цій конкретній спробі і що зі мною та дітьми може трапитися щось жахливе.

Мені слід усміхнутися, коли я це перечитую. Це абсолютно у стилі бабусі — сталевої жінки. Коли пізніше лікарі сказали їй, що вона буде шкутильгати через втрату хряща в щиколотці, вона лише стиснула зуби і, як раніше, гордо покрокувала по брюссельській вулиці. Їй вдалося облаштувати свій дім, підтримати хірургічну практику чоловіка, інвестувати в сім’ю і привнести перфекціонізм в усе, за що бралася. Часто вона була суворою та вимогливою, виправляючи листи подяки, які я писала їй французькою, і надсилаючи мені їх назад. Але, крім усього іншого, вона завжди була готова присвятити безмежну кількість часу своїм онукам, аби допомогти домашнім завданням чи будь-чим іншим.

Я завжди дивилася на життя моєї бабусі і вважала, що завдяки поєднанню рішучості, оптимізму, управлінських здібностей та винахідливості з неї вийшла б неймовірна директорка, а бельгійський бізнес змінився б назавжди! Мені досі хотілося б, аби в неї було більше варіантів щодо того, як прожити своє життя. Проте зараз я бачу жінку, яка дала моєму дідусю змогу допомогти