Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

— Бенджамін твій рідний брат, — каже мені. — Хай і хворий голівкою.

— Я прихоплю вашу банківську книжку, — говорю їй. — Сьогодні внесу свою платню на рахунок.

— Шість днів змусив він тебе чекати, — каже матінка. — Ти певен, що його бізнес не схитнувся? Дивно якось, щоб платоспроможне підприємство не могло вчасно видавати платню своїм працівникам.

— Та все в нього на мазі, — кажу я. — Не всякий банк такий надійний. Я й сам кажу йому, не квапся, я можу й зачекати, поки позбираємо всю заборгованість за місяць. Ось чому й бувають іноді затримки з виплатою.

— Я просто не знесла б, якби ти втратив і ту дещицю, яку я змогла внести для тебе, — каже матінка. — Мені часто думається, що з Ерла підприємець не дуже справний. Я знаю, він не втаємничує тебе у стан справ тією мірою, яка відповідає частці твоєї участі. Ось я поговорю з ним.

— Ой ні, — кажу їй я. — Краще не чіпайте його. Це його бізнес.

— Але ж ти вклав туди цілу тисячу.

— Ні-ні, не чіпайте його, — кажу. — Я й сам за всім стежу. Ви ж дали мені вірчий лист. Усе буде гаразд.

— Ти й сам не відаєш, яка ти для мене втіха, — каже матінка. — Ти й раніше був моєю радістю й гордістю, але коли ти сам побажав уносити щомісяця свою платню на моє ім’я і навіть заперечень моїх не став слухати, ось тоді я й подякувала Богові, що він лишив мені тебе, навіть забравши у мене їх усіх.

— Та й вони всі були на рівні, — кажу я. — Я певен: усі виконували, як могли, свій обов’язок.

— Коли ти отак висловлюєшся, я відчуваю, що ти не добром споминаєш батька свого, — мовить матінка. — Припускаю: ти маєш на це право. Але словами такими ти розбиваєш мені серце.

Я хутенько й підвівся.

— Якщо вам оце заманулося поплакати, — кажу я, — то краще поплачте на самоті, бо я маю повернутися на роботу. Піду візьму вашу банківську книжку.

— Зараз я принесу, — каже вона.

— Сидіть, сидіть! — зупиняю її. — Я сам.

Пішов я нагору, взяв у неї зі стола банківську книжку й поїхав назад у місто. В банку вніс той чек і переказ плюс іще десятку, а тоді завітав на телеграф. Підскочили на один пункт вище початкового ранкового курсу. Отже, я втратив тринадцять пунктів, а все тому, що та юна чортиця припхалася до мене о дванадцятій — листа отого виканючувати.

— І коли надійшло це зведення? — питаю.

— Десь годину тому, — відповідає.

— Цілу годину! — кажу я. — Та за що ж ми вам грошики платимо? — кажу ще. — За щотижневі звіти чи що? І як, на вашу думку, хтось тут може вдіяти щось? Та там уся та триклята біржа може на шкамаття розлетітись, а ми тут нічого й не знатимемо!

— А мені й не треба від вас жодних дій, — той мені відповідає. — Уже ж скасували той закон, за яким усі громадяни були зобов’язані грати на бавовняній біржі.

— Та невже? — вигукнув я. — А я й не чув такого. Чи не через ваш отой «Вестерн Юніон» і повідомлення таке надійшло?

Їду назад до крамниці. Тринадцять пунктів! Та прокляття на мою голову, якщо в цій бісовій машинерії бодай хтось щось тямить — хтось іще, крім великих гравців, що й задів своїх не провітрюють, засідаючи, розвалившись, по своїх нью-йоркських конторах та тільки споглядаючи, як провінційні смоктунці несуть, несуть їм грошики й благають: заберіть, будьте ласкаві! Воно то так, але ж хто не ризикує підіймати ставки, той лиш виказує, що не має віри в самого себе. І, як на мене, то воно ось так: не хочеш чинити, як тобі радять, то якого дідька за ті поради й платиш? До того ж ті людці сидять там у самісінькому ж осередку, то й у курсі всіх справ. Ось і та телеграма, крізь кишеню пече мені. Маю тільки довести, що вони змовилися з телеграфною компанією в справі ошукування клієнтів. А це річ підсудна. І я тут недовго вагатимусь. Однак, чорти б їх побрали, невже отака велика й багата компанія, як «Вестерн Юніон», неспроможна вчасно передавати зведення? А от телеграму «Ваш рахунок закрито» вони тобі вмить бахнуть. Але нащо тим падлам ще про народ дбати? Вони ж бо рука в руку з тією нью-йоркською зграєю. Це й сліпому видно.

Я зайшов, а Ерл на годинник косує поглядом. Але при покупцеві змовчав. А тоді й каже:

— То таки додому на обід їздив?

— Мусив до зубного зайти, — кажу йому, бо й яке босові діло, куди я їсти ходжу, хоча, звісно, після обіду я повинен хутко повернутися назад, за шинквас, і до самого вечора продавати з ним разом. Тут і так від самого рання розриваюсь, а тепер ще й від нього вислуховуй нотації. Ото ж я й кажу: половина цих крамарів містечкових і п’ятиста доларів не варті, а галасують так, наче ціна їм цілих п’ятдесят тисяч.

— Чого ж ти мене не застеріг? — провадить шеф. — Я ж сподівався, ти зразу й повернешся.

— Хочете, негайно віддам вам цього зуба ще й десятку доплачу? — відповідаю. — Нашою угодою передбачено годинну перерву на обід, — кажу йому. — Ну, а якщо вам не до вподоби, як я розпоряджаюся часом і веду справи, то самі ж знаєте, що тут робити.

— Та я вже й подумую віднедавна, — він каже. — Коли б я не шанував вашої матінки, то досі так і вчинив би. Цій пані я вельми співчуваю, Джейсоне. Коли б тільки дехто з моїх знайомців шанував її так та співчував їй.

— Ну то й побережіть при собі своє співчуття, — кажу я. — Як буде воно нам потрібне, я повідомлю вас заздалегідь.

— І я давно мовчу про оту твою оборудку, прикриваю тебе, — далі каже.

— Так? — підохочую його, щоб продовжив. Вислухаю, що він має проти мене, а тоді й заткну йому пельку.

— Здається, я краще за твою матінку знаю, звідкіля в тебе авто.

— Он як? — кажу. — То й коли ж ви поширите чутку, що я купив машину на викрадені в матері кошти?

— Я нічого такого не говорю, — він каже. — Тільки знаю: вона дала тобі вірчий лист на ведення її справ. А ще знаю, що вона й досі вважає, ніби та тисяча досі крутиться в цьому бізнесі.

— Що ж, — кажу. — Коли ви вже аж остільки знаєте, то я повідомлю вам ще одну