Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

кажу: якщо вже у нас стало на одного їдця більше, а грошей за Квентіну ви, матінко, брати не бажаєте, то чом не відіслати Бена в Джексон? Йому б там і веселіше було, серед усіх таких, як і він сам. Де вже нам, кажу, в нашій родині заводити мову про гордість, адже яка там гордість, коли тридцятирічний пришелепок подвір’ям гасає разом із чорнюченям, бігає туди-сюди попід парканом і мукає мов корова, хай-но ті почнуть у гольф грати. Якби, кажу я, від самого початку були помістили його в Джексон, то всім нам нині краще б велося. Та ви ж, кажу, й так свій обов’язок перед ним виконали, сповнили все, чого можна було від вас сподіватися, і не всяка мати спроможна буває стільки зробити, то чом би не притулити його там і хоч цю вигоду мати від податків, які ми сплачуємо. На те вона відповідає мені: «Незабаром я піду від вас! Я ж знаю, що я для тебе — тільки тягар!» — на що я їй: «Я вже стільки разів чув оце ваше щодо тягарів, що я ще, чого доброго, вам і повірю!» Тільки, я кажу, ви краще підіть від нас так, щоб я не знав, а то я того ж вечора відішлю його сімнадцятим потягом, а ще, кажу, я, здається, знаю місцину, куди й її можна приткнути, й міститься воно зовсім не на Молочній вулиці чи Медвяному проспекті. Тут матінка як розплачеться, а я: «Гаразд уже, гаразд. Я пишаюся своєю ріднею, як і всякий інший чоловік, незгірш, дарма що й не про всіх родичів своїх знаю, звідкіля вони взялися на мою голову».

Обідаємо далі. Матінка вкотре посилає Ділсі до чолового ґанку, щоб глянула, чи ж не йде Квентіна.

— І скільки ще вам казати: не прийде вона обідати! — кажу я.

— Як це так — не прийде? — не йме віри матінка. — Вона ж бо знає, що я не дозволяю їй бігати вулицями та приходити додому не в обідній час. Ти там добре подивилася, Ділсі?

— Ну, то примусьте її приходити вчасно! — кажу я.

— Та що я можу? — пхикає матінка. — Вас усіх виховано в дусі неповаги до мене. Ніколи й ніхто з вас не слухався мене.

— Коли б ви не перебаранчали, то я швидко змусив би її слухатись, — кажу я. — За один-єдиний день приструнчив би.

— Ти був би надто грубий, просто брутальний з нею, — каже матінка. — Ти ж маєш таку саму палку вдачу, що й дядечко твій Маврі.

Цим вона нагадала мені про листа. Дістав його, подаю матінці.

— Ви можете й не відкривати конверта, — кажу їй. — Банк сповістить вас, скільки йому треба цього разу.

— Але ж адресовано тобі, — каже вона.

— Дарма, читайте, — кажу. Відкрила, прочитала й подала мені. Ось що я прочитав:

Дорогий мій юний небоже!

Тобі приємно буде довідатися, що наразі я маю змогу, стосовно якої — з причин, вагомість яких з’ясується з подальшого викладу, — я не стану вдаватися до подробиць, аж поки випаде нагода поспілкуватися з тобою щодо цього питання в надійніший спосіб. Діловий досвід навчив мене уникати повідомляння конфіденційних даних у будь-який інший конкретний спосіб, крім тільки усного; особливі застороги, до котрих я вдаюся, дадуть тобі натяк на цінність згаданої нагоди. Зайвим було б додавати, що я вже вивершив щонайвичерпніший розгляд усіх її фаз та аспектів, тож не побоюся сказати, що переді мною — той золотий шанс, який випадає нам лиш раз у житті, й що я нині виразно розрізняю мету, до якої прямував довго й невтомно, — себто оту остаточну консолідацію моїх справ та фінансів, яка дозволить родові, останнім представником чоловічої статі якого я маю честь бути, знову посісти належне суспільне становище, а до цього ж роду я завжди зараховував не тільки твою шановану матінку, а й такою самою мірою і дітей її.

Одначе теперішні мої обставини не дозволяють мені належною та найповнішою мірою скористатися можливістю, що мені випала, отож, не бажаючи виходити за межі родинного кола, я вдаюся до позички з банківського рахунку твоєї матінки незначної суми, необхідної для звершення мого початкового внеску, і у зв’язку з цим я додаю, як чисту формальність, мій вексель з розрахунку восьми відсотків річних. Чи й варто зазначати, що формальність цю я виконую лише для того, щоб забезпечити твою матінку на той печальний випадок і кінець, грою якого виступаємо всі ми. Адже я, звісно, використаю цю суму як таку, що ніби моя власна, чим дозволю й матінці твоїй причаститися згаданою нагодою, котру моє вичерпне вивчення явило мені як діамант щонайчистішої води й найяскравішої гри та сласний шматочок, — хай прощено буде мені цей вульгаризм.

Усе викладене вище я прошу розглядати як довірчу інформацію, що її один діловий чоловік спрямовує іншому. Розголошення — ворог успіху, чи не так? А знаючи крихке здоров’я твоєї матінки й ту несмілість, природно властиву таким, як вона, делікатно вихованим дамам-південкам, стосовно ділових матерій, а також чарівливу схильність несподівано розголошувати такі під час своїх розмов, я, либонь, попрохав би тебе й не повідомляти їй зовсім. А поміркувавши ще трохи, я навіть наполегливо раджу тобі утриматися від такого сповіщення. Чи не ліпше буде, якщо, коли сплине певний час, я просто поверну цю суму на її банківський рахунок сукупно, скажімо, з іншими невеликими, раніше позиченими в неї сумами, а вона про те нічого й не відатиме. Адже відгороджувати її, в міру сил наших, від грубого матеріального світу — це не що інше, як обов’язок наш.

Твій люблячий дядечко

Маврі Л. Беском

— Ну, то й як? Дасте? — питаю я, щиглем знову відкинувши листа до неї по стільниці.

— Я знаю, тобі жаль коштів, що я даю йому, — вона каже.

— Гроші ваші, — кажу я. — Навіть як схочете пташечкам їх викинути, ніхто ж вам не заборонить.

— Він же рідний мій братик, — говорить матінка. — Останній з Бескомів. З нами двома й рід наш згасне.

— Авжеж, велика втрата для декого, — кажу я. — Та гаразд, гаразд уже, — кажу. — Гроші ж ваші. Тратьте, як вам завгодно. Ну то що, я маю оформити в банку, щоб йому переказали?

— Знаю, ти шкодуєш давати йому, — каже матінка. — Я розумію, який тягар ти несеш на своїх плечах. Зате ж як мене не стане, яке то полегшення тобі буде.

— Полегшення я міг би сам собі зробити просто зараз, — кажу. — Та гаразд уже. Мовчу — води не