Ксана Рейлі - Несподіване весілля, Ксана Рейлі

— Я вже піду, — сказав Гордій і раптом поцілував мене в губи. — Побачимося ввечері!

Він усміхнувся та впевнено попрямував до виходу. Я провела хлопця довгим поглядом, усе ще здивована від його слів та дій.

— Чекай, це... Гордій щойно поцілував тебе? — розгублено спитала Аріна.

— Виглядає на це, — пробурмотіла я.

— І він у курсі, що я знаю, що у вас фіктивний шлюб? — поцікавилася сестра. Я кивнула головою. — Отже, йому не треба було цілувати тебе при мені, і він зробив це тому, що хотів поцілувати тебе.

— Напевно.

— Поліно, та він закохався! — заверещала Аріна. — Подумати тільки! Може, фіктивний шлюб стане справжнім?

— Ох, перестань! Нас просто тягне одне одного.

— Між вами така хімія, — продовжувала сестра, — такі іскри! Я аж відчула це, чесно. Ледь не згоріла від вашої пристрасті. Якби я тут не сиділа, упевнена, що він би просто-таки повалив тебе на цей стіл.

— Боже, Аріно! Зупинися, будь ласка. Нема нічого такого. Ми...

— Ви просто закохалися одне в одного, і навіть не сперечайся зі мною. Я бачу це. Гаразд, залишу тебе з твоїми думками наодинці. У тебе сьогодні вихідний?

— Так. Фотосесія має бути завтра.

— Тоді чому ти тут, а не зі своїм чоловіком?

— Він не буде радий бачити мене на своєму тренуванні, — відповіла я і натягнуто усміхнулася.

— О, ні! Він, безперечно, буде радий.

Я знизала плечима, а сестра швидко поцілувала мене в щоку на прощання. Вона попрямувала до виходу, а потім розвернулася і помахала мені рукою.

— Поїдь до нього! — наостанок крикнула Аріна. — Упевнена, що Гордій навіть хоче цього.

Коли вона пішла, я деякий час сиділа за столом вагаючись. Потім все ж вирішила, що не буду заважати Гордію на тренуванні, хоча мені й хотілося поспостерігати за його їздою.

Спочатку я зробила ранкову зарядку, а потім прийняла душ. На годиннику була всього лише одинадцята година ранку. І чим тепер займатися весь день? З моєї голови не вилітати слова Аріни. Може, справді поїхати на його тренування? Я таки здалася і почала збиратися. Швидко одягнула велосипедки синього кольору та довгу білу футболку. На вулиці було сонячно, тому я ще зав’язала синю хустку на голові, а на очі надягнула сонцезахисні окуляри зі скельцями блакитного кольору.

Я трохи нервувала, коли їхала до того автодрому, але водночас було передчуття, що йому сподобається моя поява. На вулиці було страшенно спекотно, тому я знову купила собі лимонад, але взяла ще один для Гордія. Я одразу ж помітила Антона, що стояв з купкою якихось чоловіків. Мабуть, це теж механіки. Він помахав мені рукою, а я кивнула йому вітаючись. Намагалася знайти очима серед них свого чоловіка, але його тут не було. Гучний рев автомобіля свідчив про те, що він, мабуть, якраз їздить на трасі.

Я попрямувала до трибуни й сіла на лавку. Тут зовсім не було людей, що дуже сподобалося мені. Зробила декілька ковтків лимонаду, щоб трохи освіжитися. Ця спека вбивала мене, тож я за цих декілька хвилин випила уже половину рідини у склянці. На горизонті завиднівся блискучий автомобіль білого кольору з червоними смугами та чорними надписами. Мабуть, саме його Валерій подарував Гордію. Я піднялася з лавки, спостерігаючи за тим, як швидко їхав автомобіль. Машина раптом різко розвернулася на повороті та зупинилася внизу навпроти мене.

Я побачила, що Гордій вийшов з авто та почав знімати свій шолом. Усміхнувшись, помахала йому рукою, щоб він побачив мене. Коли хлопець зняв шолом, то махнув мені, щоб я спустилася до нього. Сподіваюся, що він не збирається знову катати мене на такій шаленій швидкості. Я взяла в руку свій лимонад і схопила ще для Гордія, а тоді почала спускатися вниз до траси. Він теж попрямував мені назустріч. Я трохи хвилювалася, та все ж відчувала радість, що знову побачила його сьогодні.

— Що ти тут робиш? — дещо здивовано спитав хлопець, але усміхнувся.

— Не чекав? — поцікавилася я та передала йому склянку з лимонадом. — Це тобі!

— Отакої! Ти принесла мені пити, — Гордій узяв посудину та почав розглядати її. — Там точно нема отрути?

Я хмикнула, нахилилася до його склянки, зачепила губами соломинку і потягнула напій, роблячи декілька ковтків. Хлопець дивився на мене, не відриваючи свого зацікавленого погляду.

— Наче нема, — сказала я та знизала плечима.

Гордій кивнув і теж потягнув лимонад через соломинку, яка ще декілька секунд назад була в моєму роті.

— Якщо раптом там таки є отрута, — заговорив він, — то помремо разом.

— Як Ромео і Джульєтта, — додала я та засміялася.

— Ага, — тихо погодився він, — як Ромео і Джульєтта. Ти змусила мене зупинитися, Поліно.

— Що?

— У моїх планах було ще прокатати декілька кіл, але я помітив тебе на трибуні та зупинився.

Я поставила свою склянку з лимонадом на асфальт і підійшла ближче до Гордія. Легко поклала руки на його груди, удивляючись у такі красиві сірі очі.

— Думала, що ти побачив мене лише тоді, коли вийшов з авто.

— Якщо чесно, то я сумнівався, що це дійсно ти, тому й зупинився, щоб перевірити це.

— Ну, ти ж сам не хотів, аби я приходила сюди.

— Але ти прийшла, — сказав Гордій і ніжно поклав свою руку на мою щоку. Я мимовільно притулилася до неї, наче котик. — Я вже навіть подумав, що це все в моїй уяві.

— А ти часто уявляєш мене? — спитала я усміхнувшись.

— Інколи. Наприклад, сьогодні я весь час думав, чому не поцілував тебе зранку.

Я відчула легкий рум’янець на своїх щоках та опустила погляд, стримуючись, щоб не усміхатися на всі тридцять два, як ідіотка.

— Ти ж поцілував мене біля Аріни, — сказала я.

— Я маю на увазі нормальний поцілунок, Поліно.

Гордій забрав свою руку з моєї щоки та легко зачепив пасмо мого волосся, намотуючи його на свій палець. Я заворожено слідкувала за кожним його рухом, а моє серце наче зупинилося. Аріна мала рацію, і це не просто симпатія. Гордій теж відчуває те тяжіння між нами. Нас ніби магнітом тягне одне до одного, хоча ми й стільки часу намагалися ігнорувати це.