Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 32

— Можеш пояснити, як це сталося? Ти пила пігулки, — голос Даміра схожий на сталь. Мені він не подобається, але я і так знала, що реакція буде саме такою. Хоча і сподівалася на краще. 

— Я не пила. Тобто пила спочатку, а потім забула, — випалюю. — Пробач. Я розумію, що це несподівано і час невідповідний, але ця дитина вже є, тому… 

— Я не планую ставати батьком, Аліно, — цідить холодно. — Ти маєш рацію: зараз не час. І потім буде не час. Мені майже сорок і в мене є син. 

А це боляче. Дуже сильно. Я розуміла, що Дамір не зрадіє, але це вже явний перебір. 

— Даме, ну ти що? — втручається Спартак. — Про дівчину подумай. Вона не винна…

— Я дав тобі пігулки, Аліно! — гиркає так, що від несподіванки на місці підстрибую. — Невже так важко було випити їх? А може, ти навмисне не пила, щоб завагітніти?

— Що ти верзеш? — мене трусить і бажання вдарити Даміра надто сильне. — Я кохаю тебе, а ти… 

Розвертаюсь, щоб піти з кабінету, але його наступні слова змушують мене завмерти на місці. 

— Завтра поїдеш у клініку. Я домовлюсь. Ввечері сядеш на літак і полетиш в Америку.

— Та пішов ти зі своїми вказівками, — випалюю. — Ти не маєш права мені вказувати, зрозумів?! 

Кабінет таки залишаю і швидко піднімаюсь сходами у кімнату. Йду у свою, тому що спати поруч з цим мерзотником не хочу. Гримаю дверима і сідаю на край ліжка. Добре, що їх таки вставили й тепер я можу залишитись одна. 

Я ніяк не можу заспокоїтись після почутого. Знала, що реакція Даміра буде неоднозначною, але не думала, що такою. 

Він хоче, щоб я вбила нашу дитину… 

Ну як так?! 

Торкаюсь долонею живота, і саме в цей момент двері відчиняються і на порозі з'являється Спартак. Його похмурий вираз обличчя дає мені зрозуміти, що нічого хорошого я не почую. 

— Ти Даміра сьогодні не чекай. Йому треба охолонути, — говорить.

— Ти серйозно зараз? — ціджу сердито. — Він знову кудись поїхав?! 

— Аліно, ти сама маєш розуміти, що для нього ця новина трохи… приголомшлива. Дам не планував більше дітей. І тим паче створювати родину. Він кожної миті на прицілі у ворогів. Тепер є ти, а згодом буде ще й дитина. Ти можеш подивитися на всю цю ситуацію з іншого боку? 

— Не можу! — кажу твердо. — Він тут дорослий чоловік і має приймати дорослі рішення! Натомість підтискає хвіст і знову тікає! 

— Ух, як з вами важко! — Спартак тріпає пальцями своє волосся і, здається, більше не знаходить аргументів на захист друга. — Добре, давай ти заспокоїшся і завтра ви ще раз поговорите. 

— Завтра він відправить мене на аборт! — кричу.

— Та не буде він цього робити! Дамір зі злості це сказав, — випалює Спартак. — От побачиш, завтра все інакше буде. 

Я мовчу, тому що сказати більше нічого, а Спартак мене залишає. Я вдячна йому за те, що хоче мене заспокоїти, але це не він має це робити, а Дамір… 

Злість на Воронова настільки сильна, що єдине бажання зараз — відрубати йому голову. Я не поїду на аборт. Не буде цього! 

Емоції накривають і в голові щось перемикається. Згадую про телефон, який залишив Макс, і ідея з'являється в голові. Треба його набрати! 

Не можу дати звіт власним вчинкам, тому що все роблю на емоціях. Вмикаю телефон і знаходжу в контактах всього один збережений номер. Набираю його, поки не передумала, і слухаю довгі гудки. 

Один, другий, третій… 

— Який сюрприз, крихітко! — задоволений і трохи здивований голос Макса змушує мене завмерти. — Чим зобов'язаний?

— Я хочу, щоб ти допоміг мені втекти від Даміра, — шепочу, прикриваючи слухавку долонею. 

— Ти добре подумала? Татко сказиться від злості, — хмикає Макс.

— Добре, — кажу. — Тільки пообіцяй, що не віддаси мене Кравцю. Я просто хочу піти від Даміра. Розпочати нове життя.

— Обіцяю. Довести татка до сказу я люблю, — говорить Макс. — Через годину по тебе прийдуть. Роби все, що скажуть — і скоро будеш за межами царства Даміра. 

— Добре, — шепочу. 

Макс першим закінчує виклик, і короткі гудки повертають мене в реальність. А чи не роблю я чергову дурню? Дамір нас обох вб'є після такого. 

Та з іншого боку, у мене просто немає іншого вибору. Я рятую свою дитину, яку Дамір хоче вбити. Я ж ніколи не пробачу йому цього. Втечу куди-небудь і забуду, якщо зможу. 

Наступну годину не можу знайти собі місця. Хвилююсь так, що руки тремтять. Тільки свій одяг змінюю на темний і ховаю у кишеню свій новий паспорт. Більше нічого з речей не беру. 

Я уявлення не маю, хто з'явиться на порозі моєї кімнати з хвилини на хвилину. Мабуть, хтось з охорони. Більше нікому. 

Коли ж двері повільно відчиняються і я бачу ту саму хатню робітницю, серце падає у пʼяти. Мабуть, вона щось хоче, або вечерю принесла.

— Ви готові? — питає пошепки, а я розгублено на неї витріщаюся. Це вона допоможе мені вийти звідси? Серйозно? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍