Олексій Мустафін - Справжня історія Стародавнього часу, Олексій Мустафін

Найбільшим з-поміж них був Теотіуакан, назва якого в перекладі з однієї з місцевих мов означає «місце перевтілення богів». Руїни цього величезного міста вражають і наших сучасників, а стародавні мексиканці були переконані, що збудувати його допомогли казкові гіганти.Головна вулиця Теотіуакана (сучасний вигляд)

Найвеличнішою спорудою Теотіуакана була п’ятиярусна Піраміда Сонця, на пласкій верхівці якої був розташований головний храм міста. Її висота перевищувала 64 метри. Вчені вважають, що для будівництва тільки цієї піраміди знадобилася праця 20 тисяч людей протягом 20 років. Дещо нижчою була Піраміда Місяця. Від неї починалася головна вулиця Теотіуакана, обабіч якої були розташовані розкішні храми і будинки заможних містян. У самому центрі міста, на узвишші, височів головний палац із храмом бога Кетцалькоатля, або ж Пернатого Змія. Навпроти гомонів міський ринок. Центр міста зусібіч оточували житлові квартали. Більшість мешканців Теотіуакана жила в одноповерхових будинках без вікон. Єдиним джерелом світла у помешканні були двері, що виходили у внутрішній відкритий двір.

Велика богиня і її супутники. Розпис з Теотіуакана (Музей антропології в Мехіко)

Теотіуакан був найбільшим у Мексиці центром ремесла і торгівлі — тут знайдено близько п’ятисот ремісничих майстерень і цілі торговельні квартали, зокрема — й квартали для іноземних купців. Проте більшість мешканців міста, що вже казати про округу, займалися землеробством. Завдяки складній системі каналів долину, в якій був розташований Теотіуакан, перетворили на квітуче поле. А згодом місцеві селяни навчилися створювати і так звані «плавучі сади» — на сплетену з гілок основу насипали ґрунт і пускали по воді. Такі штучні городи не вимагали додаткового поливу та піклування і давали два врожаї на рік. Усе це дозволяло прогодувати населення величезного міста — за деякими підрахунками, населення Теотіуакана сягало 100—120 тисяч чоловік.

Влада у Теотіуакані належала жерцям, цар був водночас і верховним жерцем, і військовим командувачем. Військо було озброєне сокирами, списами і списометами, а захищали вояків бавовняні стьобані панцирі (пробити які кам’яними знаряддями було непросто) та прямокутні щити. Поступово володарі Теотіуакана об’єднали під своєю владою усі міста Центральної Мексики.

Цар Атлатлькавак спробував приєднати до своєї держави і землі майя. Але захопити вдалося лише найзахідніші, ближчі до Теотіуакана, міста. У бою з загарбниками загинув цар Тікаля, і його трон перепав синові Атлатлькавака. Однак, ставши повновладним царем, той поводився як цілком незалежний володар і влади Теотіуакана не визнавав. Більш того — за його нащадків Тікаль спробував об’єднати під своєю владою інші міста майя. Сусіди, втім, згуртувалися і розгромили тікальців. Спроб створити єдину державу, яка охоплювала б усю Стародавню Мексику, більше не було, а 650 року Теотіуакан був ущент зруйнований чи то землетрусом, чи то войовничими племенами з півночі — достеменно невідомо. Велике царство розпалося на кілька дрібних держав.

Розділ V. Стародавній Рим: від міської громади до «Світової імперії» 

Перші століття римської історії

1. Як виник Рим. У центрі Італії, зовсім поруч з етрусками, але на іншому березі річки Тибр здавна жили племена латинів і сабінів. Їхній край, який за назвою численніших латинів іменували Лацієм, був багатим на родючі землі, збагачені вулканічним попелом. Щоправда, траплялося тут чимало й заболочених низин, тож селянам доводилося жити переважно на пагорбах. Займалися латини і сабіни землеробством і скотарством: розводили корів, овець, свиней. Тоді як сусіди — етруски — будували свої міста, вони зберігали племінний устрій. Вшановували як спільних з етрусками божеств — Юнону, Мінерву, Нептуна, Аплу (або ж Плутона), так і власних: бога-творця Януса, бога-захисника і покровителя черед Марса, богиню землеробства і родючості Цереру, лісів — Діану, садів — Венеру, покровительку домашнього вогнища Весту. Латинського бога неба і блискавки Юпітера вважали схожим на етруського Тіна.

Латини та їхні сусіди

Латинські вожді прагнули бути схожими на етруських володарів, іменували себе царями (латиною це слово звучало як «рекс») і вважалися нащадками троянців, які нібито втекли до Італії після перемоги ахейців. Хай і повільно, але латинські поселення теж почали перетворюватися на невеликі міста. За переказами, царя містечка Альба-Лонга на ім’я Нумітор усунув від влади його рідний брат Амулій. А щоб не було кому помститися за скривдженого, єдину доньку Нумітора — Рею — підступний родич зробив однією зі жриць богині Вести, яким забороняли виходити заміж. Коли ж царівна таки народила двох близнюків (казали, що їхнім батьком був сам бог Марс), наказав покласти їх у кошик і пустити за водою. Малюки, однак, не загинули, бо їх знайшла вовчиця і вигодувала своїм молоком. Потім близнюків підібрав вівчар, який назвав їх Ромулом і Ремом та виховав як власних дітей. Коли хлопці зросли, вони зібрали навколо себе ватагу сміливців, по­мстилися кривднику свого діда і вирішили заснувати власне місто на березі Тибру. В останній момент брати пересварилися, і Ромул вбив Рема. Тож царем нового міста, утвореного з сусідніх поселень латинів і сабінів, став Ромул, на честь якого місто і дістало назву Рим (латиною — «Рома»). Згідно з легендою, це сталося 753 року до нашої ери.

«Капітолійська вовчиця». Скульптура з бронзи (Капітолійський музей)

Спочатку нове місто було маленьким, але згодом розрослося, адже волею долі опинилося на перехресті шляхів, головним із яких був сам Тибр. До того ж, Рим розташований поблизу моря, але водночас — на відстані від узбережжя, тому напади піратів не були для його мешканців несподіваними. Згодом Рим почали іменувати «містом на семи пагорбах». Будинок царя був розташований на пагорбі Палатин. На найвищому — Капітолії — збудували фортецю, де мешканці могли сховатися під час нападу ворогів. Болото у низині осушили, й утворилася площа, на якій мешканці могли збиратися для торгівлі й обговорення громадських справ. Її римляни називали Форум.

Поховальна урна у формі будинку, знайдена у Кампофатторе (Музей Пігоріні)

2. Рим за часів царів. Внутрішній устрій Рима нагадував устрій етруських міст-держав або ж давньогрецьких полісів. Повноправні мешканці міста називалися його громадянами. Із земель, що належали громаді, кожному надавали ділянку, доходи від якої дозволяли громадянину утримувати свою родину, а в разі війни — озброюватися і приєднуватися до війська. Найважливіші питання внутрішнього життя міста