Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Ви брали участь у "Москалі-чарівнику"?

— Ні.

— Жаль...

— Я можу швидко вивчити!

— Роль українська...

— Байдуже!

— Не можу вам пообіцяти, — сказав Тарас і тільки тут помітив, що й досі ще тримає в своїй руці її маленьку руку. — Я попрошу, щоб він замовив слово...

— Дякую! — вся зайнялася радістю. — Ви дуже добрі... Провів її очима аж до дверей, зітхнув і рушив до Варенцова. Чекати став ще зранку на третій день, як виїхав гість дорогий до Нижнього. Бродив довкола пошти, не пропускаючи ні тройки з тих, що приїздили. Поштмейстер вже, помітивши його старання, пообіцяв, що сповістить приїзд артиста, і попросив іти додому й чекати там. Не витримав. Надвечір знову вийшов і крізь густу хурделицю прибіг на пошту.

— Ще не було з Москви нікого?

— Дивний ти чоловік, — зітхнув поштмейстер стомлено. — Приїде — де він дінеться... Піде до вас, — я знаю, в дім Овсянникова! — або в готель...

— А може, ви...

— Проґавив? Кого? Михайла Щепкіна?.. Та я його люблю з дитинства!..

— Вибачте... Ми стільки літ не бачилися!..

— Приїде.

— Справжня віхола...

— Дорога тут стовпова; і коні, і ямщики проїдуть її з зав'язаними очима. Чи їм звикать!

— Коли ж чекати?

— Певно, десь аж опівночі... Або й пізніше... Йшли б ви додому спати. Я накажу, щоб підвезли старого під самий дім.

Не мав чого робити — пішов у сніг. А й справді, хвилюється, немов дитина... Виїхав, то буде тут. Він мандрівник бувалий. Гастролі тут, гастролі там!.. За сімдесят прожитих літ... О господи! Йому вже сім десятків... Як час біжить! Не зглянешся, як і старий... Та й нині — вже з базару. Два місяці — й він іменинник знову!.. Так ніби заснув знічев'я у тридцять три й прокинувся в сорок чотири. Пройшов крізь пекло справжнє, а наче й зовсім не жив тих літ, згадати нема чого... Ні, страшно все те згадувати! Жахливий сон... Солдатське нежитіє!.. Чому Куліш не побажав приїхати? Чи побоявся справді дурних розмов дурних людей, чи, запишавшись вельми, погордував?.. А Костомаров? Пише, що довго ждав його у Петербурзі, а сотні верст зробити круга не захотів, як їхав до Саратова... Дива, дива!.. Таки бояться братчики його особи... Нехай... Куди їм дітися, коли приїде у Петербург!.

Підставив спину вітрові. Кожух міцний, не просіче... З трактиру, мимо якого якраз ішов, долинув спів: у когось Ісус уже родився, на дві доби раніше...

І тут згадав, що не обідав, а далі — боже праведний! — що в Брилкіних сьогодні свято — сім літ подружнього життя і що його запрошено було до них!..

Весь у снігу, вбіг до вітальні.

— Де тут новоодружені? Аделаїдо Олексіївно, Миколо Олександровичу, дозвольте вас привітати!.. Бо поспішаю!..

— Куди?

— Стрічати Щепкіна...

— Ще не приїхав?

— Віхола ж!..

— Ось що, Григоровичу, — сказав господар владно. — Ви роздягайтеся, а я пошлю на пошту хлопця попильнувати гостя і накажу, щоб вів сюди, як тільки той приїде... Іване! — крикнув у передпокій і вийшов сам на розшуки свого гінця.

Аделаїда Олексіївна, — уся в шовках та золоті, — не підійшла, а підпливла.

— Прошу до столу, гостю дорогий, — вклонилася за старожитним звичаєм.

— Ось роздягнусь... — зітхнув Тарас.

— Дозвольте вашу шубу чи кобеняк, як ви її звете, Тарасе, по-нетутешньому, — постав Петро, Миколин брат. — І — повний хід!..

— Не буде сьогодні повного — я гостя жду.

— Тоді малим підемо, — зняв шубу, ніби шкуру із дичини.

— Прошу! — взяла під руку Аделаїда. — Сідайте тут, побіля мене...

— Дякую.

— Іван побіг, — сказав Микола Олександрович, сідаючи по праву руч дружини. — Ви змерзли? Швидше випийте!

— І закусіть!.. — додав Тарас, радіючи теплу, обіду, друзям. — Живіть сто літ, як голуб'ята!.. — підніс високо келих.

Опівночі покинув хату Брилкіних останній гість, а Щепкіна все не було. Івана теж.

— Я буду йти, — сказав Тарас господареві, що вже куняв. Аделаїда Олексіївна пішла раніше спати. — Спасибі вам...

Надворі легше дихалося. Хоч вітер стих, зате мороз подужчав. Сніг аж стріляв під чобітьми. Нелегко йому в дорозі, бідному!.. Не треба, мабуть, було просити в Нижній, а їхати на зустріч з ним під Москву, в село Нікольське, як спершу було пропоновано... Туди приїхать згоджувався і Лазаревський... Пізно! Старий уже десь під'їздить до Нижнього, Михайло в Петербурзі, Тарас іде до станції, а Катя Піунова... До чого тут Піунова?.. Вона так хоче зіграти з Щепкіним! Тетяну, скажемо, із "Москаля-чарівника". Чим не Тетяна?.. Надто вже молода... Ти й скажеш! Молодість ще не була нікому в такому ділі ґанджем...

Станція була безлюдна й тиха. Біля дверей, на лаві сидячи, дрімав Іван.

— Ви Щепкін? — кинувся. — А-а!.. — потягнувся смачно.

— Іди, Ванюшо, спати, — сказав Тарас.

— А ви?

— Чекатиму. Він скоро вже приїде... Ти не проспав, бува, його?

— Ну що ви! Я вибігав на кожен звук.

— Спасибі.

Іван пішов. Затихла його хода... На лавці біля столу хтось смачно спав похропуючи... Ледь-ледь світила лампа...

Щоб не заснути, вийшов. Вдихнув морозу... Гарна в Миколи жіночка... А руки так і в'ються — мов два крила!.. Катруся, ставши жінкою, ще краща буде...

Вслухався: здалось, що чути далекий стугін швидких копит, скрип полозків і срібна пісня дзвоника... І голос в неї гарний. Він якось чув, співала в якійсь виставі... Та що це з ним! Розм'як, розкис від чарки та від тепла біля чужого вогнища... А втім, бурлака кожен тихенько марить затишком, сім'єю, щастям.

Аж душно стало йому в кожусі. Лізуть такі думки до голови!.. Оклигав трохи в Нижньому, побув на волі, межи людьми і настовбурчив пір'я, хвіст розпустив... Жорстокий ти! Хіба я мертвий, чи кам'яний, чи не така ж людина, як всі довкіл?.. На все свій час... Мій час давно сплив за водою пропащих літ!..

— Ви знову тут? — де взявсь поштмейстер. — Спали б... Я ж обіцяв.

— Не спиться мені, шановний... Думи спать не дають...

— Хай коні думають, у них на те і голова велика, — пожартував, закутуючись у шубу.

Постояли якусь часину мовчки. З-за хмар з'явився місяць. Ущербний трохи, білий...

— На завтра стихне. Тобто уже сьогодні, — сказав поштмейстер. — Старий погоду нам привезе...

— Якщо приїде...

— Вже дав би звістку досі.

— Міг занедужати в останню мить...

— Тихіше! — схопив його поштмейстер за рукав. — Здається, їдуть... їдуть!

Тарас метнувся вулицею назустріч тройці. Постояв, слухаючи, побіг назад. Поштмейстера вже не було надворі... А дзвоник дужчав, дужчав, перестук ріс, насовувався, мов ураган...

Нарешті, коні стали, відсапуючись хмарками духу.

— Як ви тут? — спитав ямщик, звертаючись до пасажирів. Тарас підбіг, рвонув дверцята.

— Щепкін Михайло є?

— Є, є, земляче! — музикою озвався голос, і на мороз, немов ведмідь з барлогу, посунуло щось величезне, кругле і розхвильоване.

Тарас обняв, ковтаючи щасливі сльози, знайшов лице, закутане в хустки та хутра, й поцілував...

...Вже того дня уранці Тарас збагнув, що допустився помилки, домігшись згоди Щепкіна порадувати нижегородців своїм мистецтвом. Не встигли вони поснідати та надивитися один на одного, як увірвався пан Варенцов і досить нецеремонно заволодів чудесним гостем.

— П'ять днів? Щовечора один спектакль. Уранці репетиції. Умови ваші прийняті.

— Я ж не сказав...

— Ми згодні на будь-які умови. Прошу! Карету подано! — махнув, вклонившись, шапкою.

— З гербом? — всміхнувся Щепкін.

— Ну-у... Просто добрі сани.

— Поїхали? — спитав Тараса Щепкін.

А що було робити! Назвавсь грибом, то лізь у козуб, кажуть.

Попали саме на репетицію. Директор знав, в яких виставах гратиме великий Щепкін, і трупа вся трудилася вже кілька днів.

Старого стріли оплесками. Він уклонився чемно й сів у партері.

— Граємо! — гукнув акторам Варенцов. — А ви, Семеновичу, візьмете участь у репетиції? — спитав пречемно гостя.

— Сьогодні я подивлюсь, — озвався той неголосно, щоб не завадити своїм колегам. — А завтра вже...

— Чудово.

Тарас, який сидів по інший бік від Щепкіна, відчув чийсь гострий погляд. А-а, це Катруся Піунова питає його зі сцени, чи не забув сказати про неї гостеві!..

— Зверни увагу на те дівча... — шепнув Тарас.

— А що?

— Хотілося б, щоб ти її підтримав...

— Гарненька... Має здібності?

— Природня, щира, з голосом...

— І?..

— Що?

— Тобі подобається, — всміхнувся гість.

Тарас відчув, що спаленів.

— Ні... Просто так... Просила, щоб попросив... — признався чесно.

Щепкін лише примружився, мов хитрий кіт. Невдовзі мовив:

— Славна... Вона не знає мови?

— Якої?

— Нашої. Щоб грать Тетяну у "Москалі".

— Сказала, вивчить.

— Треба, щоб ти поміг.

— Я з радістю!

— Ще б пак...

— Їй-богу, я, Семеновичу...

Старий всміхнувся, а далі враз нахмурився і мовив Варенцову:

— Яка актриса!..

— Хто? А-а... Це Піунова Катя.

— Тетяна, справжня тобі Тетяна для "Москаля-чарівника"!.. Я хочу з нею грати. Як ви?..

— Будь ласка! Ми тут, знаєте... Щепкін ледь підморгнув Тарасові.

— Тарас Григорович пройдеться з нею роллю, аби вимова була вкраїнська, справжня. Чи так? Тарас кивнув.

— Чудово! — схопився з місця Варенцов. — Сьогодні ж вас познайомлю з її вітцем...

— Я з ним давно знайомий, — шепнув Тарасу Щепкін, — і Катю що колись малою бачив...

— Ну ти й хитрун, Семеновичу! — зрадів Тарас, що так усє складається.

Коли прийшли додому, гість розморився, сонно приліг на ліжко...

— Старість... — зітхнув. — Я тут ударю по Комарницькому, — сказав невинним голосом, — а ти візьми он п'єсу та батька Катриного — на перший раз — і йди навчай... Це діло для них трудне...

— Хотів нову поему... — почав Тарас.

— Сьогодні я з дороги, — не дав йому домовити. — Не втямлю — будеш злитися... Поему ми прочитаєм завтра! Якщо вона написана, то не втече... А дехто...

— Батьку, що ти ото вигадуєш!

— Коли я, друже, був молодий... такий, як ти...

— Мені вже сорок з гаком!..

— Чудовий вік! Якраз все є: здоров'я, розум, гроші...

— 3 грошима туго.

— Будуть. Аби було здоров'я... Ну, йди, Григоровичу, а я посплю...

І враз захріп. Лицем округлий, мирний, ще й плямка ротом, наче мала дитина...

Стріла їх Катерина. Кинулася знімати з гостя важкий кожух.

— Я сам, я сам, — відтрутив її Тарас. — Ну, як? Вчиш роль?

— Таке наріччя

— Мова, Катрусю, мова!

— Чайку б нам... Мати, напевно, в церкві? — озвався Катрин батько.

— І діти з нею... Можна...

— Не треба чаю, серденько, — сказав Тарас. — Учитимемося допоки в хаті тихо.

При світлі свічки вона здалась якоюсь аж неземною.