Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Великі очі сяяли, мов дві зорі, волосся...

Струснув химерне видиво й почув слова, які читала смішно актриса-учениця.

— Не так, — торкнувся її руки. — "Уже ви із своєї благопристойності чи виходите, чи ні, до того мені мало діла; тілько знайте: язиком що хочеш роби, а рукам волі не давай".

Вона слухняно повторила. Як музику, бо навіть голос його зіграла.

— Серденько, не забувай, що роль жіноча...

— Правда, — всміхнулась просто. — Зараз... Вона настроїлася, і в хаті в Нижньому враз залунала дзвінка жіноча мова Полтави чи Звенигородки.

— Чудово!.. Тільки казати слід "годилось", а не "годілось".

— А що воно по-нашому?

"Прилично". "Хотя й не прилично вам так часто сюда ходить".

Чомусь йому весь час здавалось, що ті слова та репліки, які вони вивчали, якимось чином тикалися до нього, й це дратувало.

— "Я не потраплю з вами співати, а може, й пісні такої не знаю, яку ви знаєте".

— Твердіше треба. "Знаєте", — поправив глухо.

Вона всміхнулася і повторила точно. При тому. так повела плечем, прикритим хусткою, що серце в нього впало й лишилося десь там лежати. Господи, цього йому ще бракувало!. Щось схоже з ним уже було. Тоді, коли зустрів Закревську Ганну...

— А що таке "несамовиті"? — спитала дівчина і привела його до тями.

— Ну-у, слово це багато має значень... У цьому ж випадку слід розуміти як "невменяемые".

— Напевно, Финтик так закохався в Таню!

— Ні. Це пародія на модний спів... Чи гру на сцені...

— Правда... — схилила щічку на кулачок. — І в нас вважає дехто, що почуття героїв передавати треба з надривом, в стилі несамовитості...

— Не піддавайся на це хоч ти! — гукнув Тарас, злякавшисі. за ученицю.

— Що тут таке? — ввійшов господар дому.

— Нічого. Ми бесідуємо про гру в театрі, — мовила йому спокійно Катя.

— А я подумав...

Очі її сяйнули зоряним чарівним блиском.

— Мабуть, я вже піду, — підвівся з стільця Тарас.

— Так скоро? — зламала брівки дівчина.

— У мене ж гість...

— Спасибі вам за протекцію.

Промовчав. Ніби в густім тумані вийшов до передпокою, одяг кожуха, шапку.

— Добраніч вам!..

— Прийдете завтра? — дзенькнуло з небесних сфер.

— Звичайно...

Аж на морозі трохи йому полегшало. Туман розтанув, речі набрали звичних абрисів. Було і страшно, й смішно. Брів молодим, веселим снігом, що осявав грудневий ранній вечір, і відчував у грудях замість серця тендітну білу квітку. Хотілося йому співати, плакати, кричати хтозна-кому й хтозна для чого, щоб поділитись дивом, що сталось з ним. Ото було б, якби гукнув "Ой хмелю" чи "Морозенка" на повен голос!..

Сніг осідав, порипуючи, під чобітьми. Дими вилися вгору — брав морозець. Поблискували свічками вікна... Може, колись і в нього буде своє обійстя, хата і в ній родинний вогник, довкіл якого... жінка в накинутій на плечі хустці, діти, він сам, статечний, неговіркий — як же отець сімейства... Знадвору чути рипіння, сміх... "Дозвольте заколядувати?.."

Ішов, перейшов місяць по небу;

Щедрий вечір!

Да стрівся місяць з ясною зорьою;

Щедрий вечір!..

Щепкін, напевно, жде господаря, що загуляв... Там є Павло Абрамович, і він не дасть йому скучати... Господи, кутя ж сьогодні! Він геть забув, зустрівши свою зорю... Свою?..

— Нарешті! — гукнув Овсянников, що вийшов його розшукувати.

— Як там наш гість?

— Нівроку. Я виглядаю, чекаю вас, Тарасе, а він собі всміхається... Оце допіру лише сказав, що ви в актриси Піунової.

— Учили роль Тетяни із "Москаля-чарівника".

— Чудово!

— Дай-то боже...

— Вам Піунова не до вподоби?

Не знав, що мовити на дружне те запитання, і через те промовчав, удавши, що не почув.

Біля будинку на них чекав, прогулюючись, великий гість. Лице його було, мов ясний місяць...

Ішов, перейшов місяць по небу;

Щедрий вечір!..

...Свята не ідеальний час для розумних бесід. Тим паче дли поезії.

Благі пориви сісти і прочитати вголос нову поему вдалося їм здійснити аж на четвертий день по приїзді Щепкіна. У круговерті свята, вистав, навчання Катрі та репетицій їм випала година-друга побути вдвох, і добрий друг, зітхнувши, сам попрохав:

— Ну-у, братику, читай свою поему! Пора. Бо завтра останній день. Поїду, щоб рік новий зустріти вдома...

— Може, побув би ще?..

— Ні. Бенефіс у мене... Та й тягне щось мене в Москву Бодай чогось не сталося... Душа болить...

— Химери...

— Бери й читай.

— Я присвятив її тобі.

— Спасибі, — приклав до серця руку. Подумав трохи і проказав схвильовано: — Аж ось коли зажив я слави вічної!..

— Жартуєш?

— Ні. Ти вічний. І я віднині буду скрізь при тобі...

— Побійся бога, батьку! Такий актор!..

— Що толку? Допоки граєш — славний, валодар дум, а перестанеш грати або умреш — і все, нема... А ти, твої поезії — як сонце в небі!..

— Що ж ти зі мною робиш, старий лестивцю! — гукнуї Тарас. — Я ж можу в те повірити і стать нещасним!

— Від того, ким ти станеш, нічого вже не зміниться, — сказав суворо Щепкін. — Поезія твоя — мов джин, якого випустили із глека... Он Гоголь що хотів зробити із "Ревізором" і "Мертві душі" свої палив!.. А залишився Гоголем... Отак і ти, — всміхнувся. — Ти можеш навіть тут одружитися, а слави моєї цим не похитнеш!..

— Твоєї?

— Того, кому присвячено нову твою поему. То як ти її назвав?

— Здається, буде "Неофіти"!..

— Хороша назва. Слухаю...

Тарас дістав з кишені аркуші, розгладив їх і прочитав епіграф, узятий ним із біблії:

— "Сия глаголет господь: сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасенне моє прийти, й милость моя открыется. Исаия. Глава 5, стих І". Михайлові Семеновичу Щепкіну на пам'ять 24 грудня 1857 року.

Передихнув і, дивлячись на присмирнілого актора-друга, почав читать з присвяти:

Возлюбленику муз і грацій,

Ждучи тебе, я тихо плачу

І думу скорбную мою

Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне

Мою сиротину,

Наш великий чудотворче,

Мій друже єдиний!

Привітаєш — убогая,

Сірая, з тобою

Перепливе вона Лету,

І огнем-сльозою

Упаде колись на землю

І притчею стане

Розпинателям народним,

Грядущим тиранам...

Ти, мов дитя, не відаєш, хто сам єси! — промовив Щепкін з подивом.

Тарас стояв, розбурханий своїм читанням, аркушами, які тримав в обох руках, — щоб не тремтіли, — й проймався знову трепетом, як і тоді, коли писав поему. — Пробач. Читай. Я слухаю-Читав про Рим, про християн, що йшли на муки, тортури й смерть заради добра і правди, про імператора, який жорстокість зробив своєю вірою, а бачив пишний Санкт-Петербург, царя Миколу, мучеників в'язниць, казарм, сибірських каторг і... матерів, що омивають слізьми трагічну долю своїх синів...

І ти слова його живії

В живую душу прийняла.

І на торжища, і в чертоги

Живого істинного бога

Ти слово правди понесла.

Поклав на стіл рукопис і важко сів. Помітив краєм ока, іпо Щепкін дивиться на нього, мов на брюлловський "Останній день Помпеї".

— Ти не зламався... Навіть не похитнувся!.. Святий огонь поезії не дав залити брудом сатрапам царським!.. — мовив із глибини м'якого крісла Щепкін. — А правду кажучи, я те боявся —

— Теж? — запитав отямлюючись.

— Ну, як Куліш, як Максимович...

— Тому й тягнув з читанням, старий хитрюго? — розвеселився. — Міг би мені сказати!

— Звідти ніхто, Тарасе, не повертається таким, як був Ти — перший!

Помовчали. Мов пом'янули погаслий дух борців за правду й волю...

— Поема справжня. Власне, це алегорія... — озвався знову Щепкін.

— Ти зрозумів?

— Я, братику, прожив життя... — всміхнувся Щепкін. — Треба тобі вертатись швидше у Петербург! А то Куліш...

— Не захотів приїхати, — сказав Тарас. — Підуть розмови, каже... А ти розмов не побоявся!

— То я... Пора збиратись! — схопився з крісла, як молодий. Обняв Тараса й поцілував. — Спасибі!.. Перепиши й пришли мені... Ні, передай. Певніше буде... Як там Тетяна наша? Мабуть, уже тремтить... Ех, що то, брате, молодість!..

Театр був повен. Щепкін! Володар душ!.. Не кріпацьких, — сам з кріпаків, — а тих, що вклав господь людині, щоб розуміла вона красу і мудрість… Тарас сидів, дивився на те, що діялося на сцені, на Піунову, яка пишалася в яскравій плахті й вишитій рясній сорочці, і так було йому на серці дивно. Хоч сам навчав вимові, хоч чув ці репліки із уст її уже не раз, лунали вони для нього музикою... Талант, талант!.. Так ніби вона і виросла на Україні!.. Солдата й Финтика ледь помічав. Одна вона, здавалося, була на сцені — мила й така реальна, справжня, хоч грала роль...

І тут ввійшов Михайло — Щепкін. Молодший ледь не вдвічі, як на виставах учора й позавчора —

— Здорова була, моя жінко, моя голубко! — обняв Тетяну. — Як поживаєш?..

Достеменно це був полтавський чоловік — довірливий і щиросердний, ще й вимовляв так мило, ледь пом'якшено вкраїнське "л"! Де дівся той городничий, що потрясав, немов Юпітер, тупу чиновну братію на цій же сцені два дні тому. Великий маг і чудотворець!..

— Чого ти так довго барився? Я ждала, ждала, та й годі сказала, — залебеділа до нього жіночка, й Тарасові здалось вараз, що то його стосується, що то його так докоряв Катя, що не Чупрун Михайло, а він барився довго...

Заплющив очі, слухаючи її співучий голос, такий знайомий і незнайомий, вже дорогий його душі і ще чужий...

— ...Та й мені їсти хочеться. Чи нема чого? — басує лагідно помолоділий Щепкін.

— Що ж мені на світі робити? Хіба паляниці, або що?

Неправда ця обурює Тараса, псує йому солодкий настрій. Дружина, що ховає від чоловіка їжу, припасену для залицяльника… Зал вибухає оплесками, захоплений якимось жестом, мімікою чи інтонацією Михайла Щепкіна. А може, й Піунової. Вона сьогодні на висоті, на злеті — Коли б ще хтось із тих вусатих панів-гусарів та не накинув оком на Катерину!.. О господи, уже ревнує до глядачів, до оплесків, до того, що захоплюються її красою, молодістю!.. Не будь смішним, отямся... Дивись, дивись на друга свого великого, що завтра їде! Виступить іще в одній виставі й з театру прямо — в сани, в морозну ніч, у віхолу, що знов знялась надвечір... Що робить із глядачами цей чарівник!.. На нього теж, напевно. впливає чар партнерші...

Верталися додому вдвох. По правді кажучи, втекли тихенько, щезли, яко щезав дим. Були з того веселі, мов хлопчаки

— Ну, як тобі Катруся, не заважала? — спитав Тарас.

— Та що ти! Я вперше грав Чупруна так радісно, й вона була, мій друже, тому виною. Самойлова у порівнянні з нею — солдатка!..

— О! Чи ти, бува, не закохався?

— Може...