Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

Батько був собака, а цей собачий син! Шпигун! Послали

його вбити мене. Висидів там, у Ташкенті, так, що й купили його! Ще

батько хотів бунтувати, теж, видно, з ташкентцями в змові, з бухарським

еміром, а цього, може, й намовив у полон здатись, щоби передати туди якісь

вісті... Так, собаці — і смерть собача буде! Завтра привселюдно, як шпигуна

і зрадника, наказую війську закидати камінням... отут, серед степу, і могила

його буде, якщо кожен камінчик кине... А ми завтра знімаємось. Пора в

Туркестан, до Есим-хана...

Касим-султан вже трохи оправився від пережитого струсу й нападу гніву

і тепер вже зловісно посміхався, наперед смакуючи завтрашнє видовище.

Зв'язаний Айдар зустрівся поглядом з Шолпан на одну лиш мить і відчув —

їй жаль було його, дуже жаль, але вона вибирала власну долю, свою, своєї

дитини і майбутніх дітей. Вона сумувала за Айдаром, але їхні шляхи велися

вже зовсім порізно. Вона була чужа йому, ця молода жінка, вона була зовсім

чужа йому зараз, хоч і сумувала за ним... І Айдар зламався, і все збайдужіло

йому, усе навколо, хоч і чув, як Касим-хан сказав кинути його в крайню

юрту, не з'їсть там скарбів, а там сторожа безпечніша, бо всяке буває... Йому

все збайдужіло, аж десь тоді, коли лежав у юрті, коли споночіло довкола, він

утямив, що тепер чекає його ганебна смерть і нічого більше, згадав про

оросута, якого лишив серед ночі біля старого мазара, і йому стало боляче і

тужно за всіма тими місяцями, які вони провели разом, за тим часом, коли

вони полювали на ховрахів, смажили поночі, коли він віз оросута в аул ка-

захів-землеробів, за всім, що єднало їх ці довгі місяці, упродовж яких він

добирався до своїх, щоб нарватися врешті на горе, біду і свою ганебну

смерть.

А що ж буде з тим оросутом? Його ж, здибавши, можуть забити, а ні, то

забрати в полон як туленгута. А винен все він, Айдар. Ой, недарма оросут не

хотів їхати до них, як вчував, недарма, і правда, лихо йому тут, а не

допомога, і упередити його від цього лиха Айдар вже ніяк не зможе.

Айдар раптом згадав усмішку оросута, широку, білозубу, кучеряве

волосся, що відросло аж по плечі, і яскраво-блакитні очі...

Якось Айдар дивувався, помітивши, які в оросута дивні очі, він ніколи

таких не бачив раніше... Тут в усіх були очі темні...

Так, темні, а в нього геть чорні, як і волосся, як його життя, що лише

починалося, а вже темінь поглинула його з самого початку, і так велося, аж

доки поволеньки з'являлося трохи світла в його житті. Навіть важко було б

сказати, що світлішало, ні, може, швидше теплішало, а від того тепла й

ставало світліше, бо упродовж довгих місяців життя поряд з Айдаром було

щось таке, що окреслити поспіль важко, просто відчувалось щось велике, добре, тепле й світле...

Айдар не замислювався над цими відчуттями, аж нині лише він осягнув, що то був оросут, блакитноокий, великий, сильний оро-сут, трохи

незграбний, неумілий в степу, але гарний воїн і добрий джигіт, славний

товариш...

Думки пливли в Айдаровій Голові тоді далеко не так складно, як він

розповідав тепер про це Данилові, але переказував він події саме в такий

спосіб, лише додаючи час від часу якісь прицмокування язиком чи зітхання

або затинаючись в тому чи іншому слові, особливо коли це стосувалося

оросута.

Коли він лежав зв'язаний у юрті, в ньому боролися два відчуття: він і не

хотів умирати, і жити йому не хотілося. Заради чого? Батько, Шолпан, брати... Все враз щезло, лишалась десь далеко в аулі мати. Син її — воїн, все

може статися, життя втратило сенс.

Водночас відчував якесь полегшення від того, що його мають скарати. В

такий спосіб ніби знімалися з нього усі гріхи. Те, що Шолпан пішла в жони

до Касим-султана, що, можливо, та дитина його, Айдарова, означало, що

Шолпан зрадила усіх і замкнула коло. Вже не мало вабити до неї, не мали

виникати докори сумління щодо минулого, бо вона вже була жоною іншого.

Його провина перед пам'яттю батька знята, і він спокутує її своєю смертю, десь на небі батько пробачить його, розуміючи, як він мучиться, як воно все

було і як він тепер помирає...

Посеред цих Айдарових думок стрибнула на нього з глибини юрти чиясь

постать і закрила йому рота, нахиливши своє обличчя впритул до його, так

що чоло торкалось чола, а ніс носа, і перестрашений Айдар пізнав навіть у

темряві світлі очі оросута, хвиля могутнього тепла охопила його, і він лише

видихнув: «Це ти? Як бог!»

І це було все. Але життя завирувало в ньому, забило, як весняний потік з

гір, і вже виривалося безбережно. Ледь оросут розрізав на ньому мотузки, як

він скочив на ноги, швидко розтер затерпле тіло, бо ледь не впав було з ніг, так затекло все після тих мотузок, а вже думка працювала точно і чітко, він

метнувся було вглиб юрти, тоді зупинився, схопив оросута за шию і в саме

вухо, торкаючись губами, ледь чутно шепнув: «Охоронця в юрту!»

Той ствердно кивнув головою, і далі вони вже діяли мовчки, влад, як

колись, як завжди. Зараз, як завжди.

Данило мовчав у відповідь,