Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

розгнівався на мене, що я без його дозволу запитав». Підступив Іваненко. Сидоренко звів на нього очі.

— Що у вас? Доповідайте.

— Відбитків пальців ніде не виявлено.

— Інших слідів?

— Теж ні.

— Ви добре шукали?

— Старалися.

Очі Сидоренка ще дужче потемніли. Пройшовся, різко зупинився біли господині.

— У вас не знайдеться потужніших ламп, ніж оці? — кивнув на блискучу люстру під стелею.

— Петю, ти, здасться, колись купляв п'ятисотки?

— Зараз пошукаю.

— Заодно захопіть і переноску, якщо, звісно, є.

— Є. Аякже.

Згодом у кімнаті можна було побачити кожну дрібничку. Сидоренко оглянув напівпорожню шафу і все довкіл неї, пильно обдивився інші меблі, лутки на стінах. За ним весь, час тягнувся тонкий білий шнур. Біля блискучої тумбочки, на якій гордовито височів японський телевізор, начальник наступив на котушку чорних ниток і сердито пхнув її носком черевика. Вона покотилася під м'яке розкішне крісло.

— Телевізор справний?

— Ні, вже місяць не працює, — пояснила Марія. — Такі гроші вгатили… А головне — ніхто не береться ремонтувати.

«Цікаво, цікаво… Знали, що він не годний, тому й не вкрали… А котушка чого валяється? Господиня, з усього видно, не дуже охайна». Капітан нагнувся й дістав з-під крісла котушку.

— Не пригадуєте, де вона лежала?

— Як де? У цій шкатулці. — Марія дістала з тумбочки шкатулку, оздоблену чудернацьким орнаментом. — Тут нічого такого нема, щоб украсти. Одна дрібнота: нитки, ґудзики, голки…

Павло подумав, що на шкатулці могли зостатися відбитки пальців, дорікнув собі, що згадав про це пізно, все ж пильно її обдивився. Слідів не було. Отже, крадії досвідчені… У шкатулці злодії, безперечно, шукали гроші, цінні речі. Грошей, як стверджують господарі, вкрадено небагато — триста сорок карбованців, а з цінних речей — два персні та сережки. Більше цінних речей у квартирі буцімто не було.

Огляд квартири, всього будинку, розмови з сусідами затягувалися. Вже й сонце зійшло, люди розбігалися по роботах, а Сидоренко не припиняв пошуків. Йому не хотілося вертатися у відділ із порожніми руками: це ж була його перша справа на посту начальника. Невдача гнітила старшого лейтенанта. Оголошуючи про закінчення обстеження місця події, дивився поверх голів працівників, всю дорогу смоктав цигарку й мовчав. Лиш у відділі розтулив рота:

— Даю годину. Сподіваюсь, цього вистачить, щоб попоїсти і в порядок себе привести…

Ніхто не озвався. Начальник почекав трохи і, круто повернувшись, поспішив до свого кабінету.

— Хе, куди до нього Статутові, — похитав головою Яківчук. — У цьому чоловікові оселилося десять Статутів.

Отак і прилипло до нового начальника прізвисько — «Десять Статутів».

3

Дружина була вдома. Мала їхати в село (працювала в райспоживспілці товарознавцем), а небо затягувалося хмарами, по дорозі на автобусну станцію забігла взяти парасольку.

— Ну, як там? — спитала, хоч і знала, що чоловік не стане розповідати.

— Шукаємо…

— Це ж скільки було тихо…

Розмовляючи, Люба зібрала й виставила на стіл сніданок, зиркнула на круглий, оправлений під бук годинник, що звисав зі стіни на двох сірих поворозках, і присіла до столу, милуючись тим, як чоловік з апетитом їв, аж за вухами лящало. Павло часто кидав погляд на дружину. Вона й тепер видавалася йому юною, такою, як бачив її вперше за прилавком сільмагу в Суховолі, де вів свою першу справу. А часу збігло: Лідка, донька, вже пішла в перший клас, на погонах додалося дві зірочки. Капітан.

— Павлику, кажуть, скоро будуть здавати сімдесятиквартирний будинок. Може, запишешся на прийом до голови райвиконкому? Ти ж знаєш, од нього залежить багато.

Жили Турчини на другому поверсі в однокімнатній квартирі без будь яких комунальних вигод. Кіндратенко обіцяв допомогти отримати щось путніше, та, певно, за передпенсійними клопотами забув.

— Добре, зайду, — мовив, низько схилившись над мискою. — Тільки ж якось не того… У багатьох людей із житлом гірше, ніж у нас. Тільки у райвідділі три чоловіки зовсім без квартир.

— Але ж вони працюють недавно.

— То й що. Жити десь треба.

— Хай поживуть у такій, як ми, а тоді вже вимагають з усіма вигодами.

— Хай… Хіба я проти?

— Тобі все смішки, — круглі Любині щоки почервоніли. — А мені наша конура вже обридла. Якщо не підеш на прийом, сама піду.

Люба останнім часом стала дратівливою, проте Павло на те не зважав: ходила з дитям, і дратівливість, якщо вірити прикметам, ішла від того, що на світ мав з'явитися хлопчик. Заради такого він готовий був знести будь-які її примхи.

— Я зроблю все, що можна, — сказав заспокійливо. — Так що потерпи. Усе владнається.

— Та вже потерплю. Де дінешся.

— Ти ж дивись… — Павло легенько й ніжно торкнувся руки дружини. — Дорога в Яворівку далека…

— Буду дивитися, — усміхнулася.

Задзвонив телефон.

— Я сама, — підвелася Люба. — Тебе, з роботи. — І, притиснувши долонею мікрофон, додала: — Ото люди, і попоїсти спокійно не дадуть.

Черговий, не привітавшись, поспішно заговорив:

— Зараз же прибудьте у райвідділ!

— Що сталося? Чому така гарячка?

— Крадіжка…

Турчин зітхнув і поклав трубку.

4

Серед білого дня обікрали хату Степана Нужного — завідуючого комплексом по відгодівлі худоби, що при комбікормовому заводі. Злодії скористалися з того, що дома нікого не було — дорослі на роботі, а єдина донька-десятикласниця в школі. Навчалася в якомусь там гуртку. Замок теж відімкнуто…

Маленькі, сірі, глибоко посаджені очі товстуна Нужного блимали з-під брів.

— Я забігаю додому, — говорив із віддишкою, — щоб узяти один папірець. Бачу: стіни голі… — То я подзвонив жінці, думав, може, зібралася білити. Мова про це