Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

що мчить на полум’я нічне, У променя, що нам несе тепло її світання, У пташки, що летить з нудного зимування. Гніздечко в’є м’яке, жде пари в тишині! І серце знітиться: «Хіба ж те знать мені?»

Згадую зараз настанови Лушпенка, згадую давню історію свого ходіння по науку любові, вірш Гюго і думаю, що про кохання не розкаже, либонь, ніхто в світі.

Прощайте, пороги рідної хати. Прощайте, вишиті рушники на білих стінах і материні потьмянілі образи на покуті. Спочив чи не спочив удома, а вже знову час у дорогу!.. Попереду життя — неспокійне, тривожне, клопітне… Знаю, в ньому не буде затишку, спокою, та, власне, я й не прагну їх, бо така моя натура і таку обрав собі професію.

Стукотять колеса, б’ють лунко по рейках, як невидимі дзвонарі.

І в душі дзвонять вони. Ні, то не дзвони гудуть. То бринять струни гітари. То гітара і пісня так хвилюють, видзвонюють…

У вагоні ж бо їдуть студенти — повертаються, як і я, з канікул до Славгорода.

Бабине літо коротке, Жарка пора…

Бабине літо… Варя, Оля…

Передосінній смуток природи і остання жіноча любов.

Бабине літо… Сріблясте павутиння в небі й перша сивина на скронях матері…

Бабине літо коротке, Жарка пора…

Південнолиманськ… Білі ромашки на березі Інгулу… Ксеня Андріївна… Павутинки, що ними я так чудувався в дитинстві…

«Бабине літо», — я так назву оповідання про любов Ксені Андріївни. Я повинен про це написати не відкладаючи. Тут знадобиться мені і її розповідь і мої враження від ночі, коли я скиртував солому в селі, тут допоможе й моє ще нерозквітле кохання до Олі…

— Справжня любов можлива тільки до сімнадцяти років, — рішуче наполягав Слободян.

Ми, тобто я, Марко Лопух і Микола, вийшли з бібліотеки, а що завели мову про кохання, то й не дивина: кого з студентів не цікавить ця тема?

— Я маю на увазі, — розвивав свою думку Микола, — любов чисту, романтичну. Згодом же люди вкладають у це поняття інший зміст.

Марко заперечив:

— Людина любить, поки живе і відчуває силу.

— Ти не зрозумів мене. І не можеш зрозуміти…

— Що, я не любив, чи що? — буркнув Марко.

— Ти вийшов з того віку.

— Мені теж було сімнадцять.

— І саме тоді ти полюбив Катрю Поясок? — пустив іронічну стрілу Слободян.

Марко не розсердився. Та й загалом серед студентів не прийнято вибухати гнівом, якщо тебе навіть образили. Треба зуміти проковтнути пілюлю, аби достойно реабілітувати себе, відстояти.

Ні, Катрю Поясок Лопух полюбив згодом. А до того було в Марка, як і в кожного з нас, перше кохання. Ночей дві чи, може, три не спав він, не їв, а все бачив перед собою одну дівчину.

— А на четверту ніч…

Ні, це було не четвертої ночі, а четвертого вечора. Марко зустрів цю дівчину в театрі. Вона глянула, приязно всміхнулася.

— І я побачив, — зізнався Марко в тому, в чому, либонь, нікому ще не зізнавався, — що в неї нема одного зуба. Жах! Любов як рукою зняло…

Ми засміялись.

А Марко:

— У такі роки уява малює більше, ніж нам пропонує дійсність… Ми хочемо бачити своїх коханих ідеально довершеними. А пізніше…

— А пізніше ти цього не хочеш?

— Хочу. Але пізніше любов мужніє, розумнішає…

— Як це — розумнішає? — допитливо наставив свої окуляри на Марка Слободян.

— Ну, ти бачиш, що в дівчини, яка тобі подобається, ніс кривий. «А в кого рівний?» — задаєш собі запитання. Вона негарна. «А ти чим ліпший?» — Марко говорив розважливо і статечно, власне, так, як і належить людині з певним життєвим досвідом.

Нам цей досвід ще був чужий, далекий. І коли Марко, висловивши почасти філософію старого парубка, почасти власну точку зору, сказав:

— Таким чином, ти бачиш: і ніс не актриси, і ноги не балерини… Водночас відзначаєш: попри ті чи інші вади, погляди твоєї подруги сходяться з твоїми. Чого ще треба? Женишся…

Микола спалахнув:

— Женишся на поглядах? Дозвольте, мені така дружина не потрібна.

Перехрестити Марка у свою віру було неможливо.

— Побачимо, яку ти собі кралю візьмеш.

— Кралю чи не кралю, але принаймні таку, на яку не валуватимуть пси. Жінка в журналіста мусить бути вродливою.

— І розумною, — докинув я.

Марко й на те знайшовся:

— Розумних прийнято мати коханок, а жінка…

— Де прийнято? — перебив я.

— У Західній Європі, наприклад. А жінка не повинна витати в хмарах високого неба.

— Чому? — наївно запитав Микола.

— Вона просто щоразу пересолюватиме борщ, — діловито розтлумачив Марко. — Або й зовсім забуватиме його варити.

Ми ще довго теревенили про наших майбутніх наречених.

Ми видивляємо їх з небес, а вони, як