Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

На вулицях з’явилась квітуча лоза — котики. Сонце розтоплює лід у замерзлих калюжах. З похилих вулиць, узвозів, горбів дзюркотять струмки й струмочки. У них купаються голуби і горобці. Вода, мабуть, дуже холодна.

Птахи обдуваються. Але їх радує весна: воркочуть, цвірінькають, обтрушуються, чистять пір’я…

Дивитися б на них та й самому радіти. А треба готуватися до семінарів!

Зайшов у читальню. Щойно взяв книги й сів за стіл, як до мене тихо підступила Варя Ремез:

— Побалакаємо?

— Побалакаємо.

Вийшли в коридор. Вона знову почала відкривати найзаповітніше:

— Чому я не зовсім вірю Віталію, чому? Може, це не справжня любов? Чи навпаки — дуже справжня? Я не можу спокійно сидіти, коли він говорить з якою-небудь дівчиною.

— Ревнуєш?

— Навіть більше… Ось почали записуватись на переддипломну практику. Ляля Сімороз набивається з ним у Крим. І каже: «Квитки Вітя візьме». Дівчата язиками плещуть: «Як ти терпиш таке? Чому сама з ним не їдеш?»

— А справді — чому?

— Ну, знаєш, це вже буде з мого боку чіпляння на шию. Хлопці не люблять такого.

— Облиш свої сумніви, — намагався я заспокоїти дівчину, та це мало діяло.

— А він каже: доведи свою любов. Я ж дужче, як люблю, не можу…

— Усе про те ж?

— Так.

Вона помовчала.

— Іноді я готова на все. Може, тоді й обов’язок якийсь виник би в мене перед ним, і в нього — переді мною… Водночас може настати одноманітність, правда?

— Ти по-своєму маєш рацію.

— Правда? — шукала рятівної соломинки Варя.

— У Роллана я читав, що чоловіки добиваються своєї зверхності в жінок, беруть їх, а після докоряють у зраді.

— Чому ж так?

На це я не знав, що відповісти.

Мені доручили написати репортаж із художнього інституту. Точніше — про одного художника, викладача інституту, відомого майстра живопису.

Розшукав його в інститутській майстерні. Він чимось схожий на Сар’яна, либонь, сивою гривою волосся — сидів за мольбертом і писав натурницю. Робив, як пояснив опісля, вправи з відтворенням кольору живого тіла. Натурниця стояла за лаштунком, на узвишші, в чому мати народила. Я позадкував до дверей. Художник жестом запросив сідати.

Мені незручно було звести очі на натуру, хоча, зізнатися, дуже кортіло. Я розмовляв з художником, а все ж грішним ділом спідлоба зиркнув на дівчину. Стояла вона боком, круто вигнувши шию Нефертіті й молоді звабні стегна. Раптом Нефертіті повернула голову, осміхнулась:

— Привіт, Юрію!

Я мало не зомлів: Ляля Сімороз! Наша Ляля!

— На сьогодні досить, — художник почав витирати пензлі.

Ляля, шарудячи платтям, зодяглася. Я теж заквапився.

— Ти до університету? — спитала Ляля.

— Так.

— Почекай. Підемо разом.

Усю дорогу я боявся глянути в Лялині очі, а вона хоча б тобі що: неугавно щебетала, пустувала, сміялась. Правда, коли ми вже розходились, попросила:

— Не кажи на курсі, що мене бачив, добре?

— Добре.

— Розумієш, стипендія…

— А скільки тобі платять? — узяла своє цікавість.

— Карбованець за годину.

«Ляля — не Варя»,— подумав я.

Віталій Гайдук із сестрою Валею збирали гроші: Валя — із зарплати, Вітя — з незначних гонорарів. А мати продала порося, привезла їм свою виручку й каже:

— Купіть собі, діти, щось путнє. Ви ж у місті живете.

— Добре, мамо, — погодились вони. — Ходімо в універмаг.

Повели стару, набрали бостону, доклавши свої заощадження, і кажуть:

— Це вам, мамо… Зносіть за життя хоч один гарний та дорогий костюм.

Стара — в сльози, радісно їй зробилося за дітей. Бостон…

Була і в мене з ним історія.

Приїхав я поступати до університету в рубчиковому костюмчику. Та й пошив його сільський кравець-самоучка не дуже доладно. Зразу, мабуть, було помітно, що я — селюк.

А зі мною в кімнаті жили Кирило Рак, Микола Аргат і Сашко Гальопа. Аргат і Рак — корінні городяни, у них одяг з дорогого краму. Гальопа вже працював, отже, міг теж купити костюм фабричної марки. Серед них я, певно, мав вигляд білої ворони. Рак, Аргат і я склали екзамени на «відмінно» і роз’їжджалися по домівках. Лишався Гальопа: він не добрав бала, і право його на студентство ще не вирішилось. На кілька днів затримався в Славгороді також Аргат. Першим розпрощався з хлопцями до осені я.

Якось Аргат приходить з байдиків і каже:

— Бачив Білокрила, йшов по централці в бостоновому костюмі з розфуфиреними дівицями. Навіть не привітався.

— Та ну? — одразу ж повірив Гальопа, але ще з певною часткою сумніву.

— Кажу ж!

— Ач, яка сволота! А на екзамени натяг парусину. Біднячком прикидався. Підлота!

Аргат так і не зізнався в жарті.

Дома мене турбувала доля Гальопи. Написав йому листа: як твої, мовляв, справи, зарахували чи ні? Відповіді не одержав.

Згодом, уже в колгоспі, на збиранні кукурудзи, Аргат розказав про свій фокус.

Та Гальопа, здається, й тепер вірить, що я ішов після екзаменів по центральній вулиці Славгорода в бостоні. І що я, можливо, маю ще й дачу, власну машину, ощадкнижку з кругленькою сумою заощаджень, бо чого б це мене кликали