Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

якийсь натяк прозвучав: ніби надія проглянула крізь хмару з майбутніх днів щасливих.

— Пора, — сказав я, глянувши на годинник.

— Пора…

Перон. Потиски рук. Зблиск мінливих розхвильованих очей.

І — більше нічого…

КОНСПЕКТ СЬОМИЙ

Думаю про Олю. За що її люблю? І чому так виходить? У ті хвилини, коли здається, що я не можу без неї дихнути, її нема поруч. А зустрінуся — знову проза. Не знаю, що робити, як поводити себе, що казати.

«Розмова в такому ділі коротка», — повчає іноді нас, юнаків, Іван Лушпенко. І смачно позіхає.

Лушпенкові вже сорок. У нього є сім’я — дитина, дружина, теща. Правда, від сім’ї, точніше від тещі, він утік до гуртожитку.

Невже він ніколи не любив? Чи любив, та вже забув?..

«Віршиками жінок не підманиш. Вони лірики не люблять».

Невже в цих цинічних словах є хоч крапля істини?

Якщо так, то коли він пізнав цю істину?

Мені вже ось-ось стукне двадцять три. А я й досі б’юся над питанням: про що говорять закохані?

У школі теми кохання цуралися вчителі, боялися, аби не розбестити нас. Досвіток, де підлітки проходили ази парубкування, ми вже не застали. З батьками незручно було радитись про це. Та батькам нашим і не до того було: вони працювали, їм вічно ніколилось… А нам уже подобались дівчата. Ми знали — їх треба проводити, наприклад, з гульні додому. Та водночас чули, як у селі дорослі насміхалися над одним неборакою, що довів дівчину до хвіртки, мовчав, мовчав, а тоді знайшовся: «А кури у вас несуться?» З ними, з дівчатами, міркували ми, школярі, треба якось особливо балакати. Не про курей і не про корів. Мабуть, взагалі не про звичайні сільські справи та турботи.

Якось під час літніх канікул у наше село приїхав льотчик. Ми з Василем Закревським знали, що ходить він до фізички, нашої молодої вчительки. Цієї нагоди — підслухати, про що вони балакають наодинці — ми не могли пропустити.

«Операцію» проводили кілька днів. Спочатку вистежили, де вони зустрічаються. Після того як льотчик провів фізичку з клубу, вони стояли коло хвіртки, потім ішли в затінок, на веранду, обплетену диким виноградом, сідали на лаві. Відразу ж за верандою росли малинові кущі. Нам таланило.

Одного вечора залізли в кущі.

Стояла тепла місячна ніч. Місяць висів над вербами, над хатами, наче велике воскове кружало. Десь біля греблі співали дівчата. Було гарно і тривожно. Ми чекали. По нас лазили якісь мурахи, ми подряпали малиновими колючками обличчя, та що ті муки порівняно з наукою, яку мали пізнати!

Сиділи довго. Здавалося — вічність. Згасло попереднє збудження. Стало нудно й сумно.

— Оце полічу до ста і, як не буде, піду додому, — прошепотів я.

— Мені теж набридло, — погодився Василь.

— Раз, два, три…

Не знаю вже, до скількох я долічив, коли Василь раптом сіпнув мене за рукав:

— Ідуть!

На подвір’ї почулися кроки і тиха розмова. У мене засвербіла спина, мабуть, укусила клята комашка, та я не смів навіть ворухнутися.

— А які ж ти листи пишеш! Мені ще ніхто таких не писав, — тихо мовив льотчик, заводячи під руку фізичку на веранду.

— Гарна схованка наша, правда? — сказала фізичка, не підтримавши розмову про листи, і сіла.

— Вузька лава і тверда: нема подушки.

— Соромітник, — незлобливо дорікнула фізичка.

Вони сіли на веранді проти місяця, до нас спинами. Проміння пробивалося крізь виноградний лист, і нам видно було, хоча й не дуже чітко, їхні постаті. Льотчик, поклавши руку їй на плече, поцілував вчительку. Рука льотчика сповзла до грудей жінки — теж нічого не мовила. Та, власне, й льотчик уже нічого не казав. Сиділи, притиснувшись одне до одного, й мовчки цілувались. Потім льотчик похилив учительку на лаву. Промовчала. Знову цілувались. Натомість вони чомусь стали вовтузитись, борюкатись. І вчителька зашепотіла:

— Не треба, Льоню… не треба…

А він лише гарячково повторював її ім’я:

— Лідочко, Лідо…

Вони знову почали цілуватись, вже стоячи біля одвірка.

У мене закрутило в ніздрях. От халепа! Закрив ніс і рот долонею, та вже ж якийсь звук, схожий на собаче харкотіння, вирвався крізь пальці назовні.

— Що це? — насторожилась учителька.

— Мабуть, кіт, — заспокоїв льотчик.

Василь корчився від сміху, а в мене на лобі виступив піт.

— Ну, мені вже пора, — сказала вчителька і на прощання сама поцілувала льотчика.

А льотчик поцілував їй руку.

На тому вони розійшлися.

Скінчилася й наша засідка. Розчаровані та зморені вертали ми додому, згадуючи вже не те, що чули та бачили, а подробиці наших кількагодинних мук: як нас кусали комахи, як ми сиділи, як хотілося чхати, сміятися, перекинутися словом.

Ми були розчаровані. Ми гадали: хто-хто, а вчителька могла б побалакати про щось путнє, про щось таке, чого ми зроду-звіку не чули, а вона… лише цілувалась… Що вже тоді глузувати з того неотесаного парубка, який питав у дівчини про курей.

…Сплив цей епізод, а за ним прийшли рядки Віктора Гюго, прочитані вже студентом в університеті:

Де вчаться любощів? Де ж учаться кохання? У вітру запитай, що кущ калини гне, У мотиля,