Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

ревеш?» Ото і все, що я від нього чув. Дядькові чи дідові тому було, мабуть, дуже важко. І холодно, які мені… За вікном лежав глибокий сніг, і здавалося, що він ніколи не зійде і ніколи вже не засяє сонце… «Чого ревеш? — кричав дід. — Скоро вже твоя мати прийде». Я замовкав. І думав: от прийде мати і піде до сусідів просити вогню, і буде в комірчині тепліше, але їсти все одно багато вона не принесе… І я знову починав тихенько плакати, а потім співати пісень, а пісні сумні-сумні, від них мене знову огортав сум — і я плакав ще гіркіше. Як мені було себе жалко і як не хотілося жити!..

Грицько зітхнув, перенісшись уявою у ті далекі, майже безпросвітні дні. І коли він підніс до рота цигарку, я побачив вологу, що набігла йому на очі.

— А як я мріяв про сонце, яке прийде, мов свято, і стане навкруги світло-світло, тепло та радісно, і можна буде вийти надвір та погуляти на зеленій травичці, зовсім не вдягаючись, бо в мене не було чого путящого одягнути! І той весняний радісний день прийшов. Мене зібрали і випустили погуляти. Що то була за радість! Сонце світило так яскраво, що я спочатку нічого, крім сонця, не бачив. Воно було скрізь, сонце було — все. Воно так сяяло і так приємно гріло, що зовсім не хотілося рухатися, а тільки лягти на траву й спати. Потім я пішов по травиці — зеленій-зеленій, що аж на серці було лоскотно. Я йшов тихенько-тихенько, аби не впасти, бо в мене в голові паморочилось. йшов обережно подвір’ям, вкутаним пухнастою зеленою ковдрою; мабуть, мені було гарно й приємно, бо я всміхався. Мене ніхто це чіпав і на мене ніхто не кричав. Я був наодинці з веселим сонцем, що так гріло, наодинці з травою.

Очевидно, Грицько бачив і зараз і траву, ту, що ніжила дитяче око, і сонце, і подвір’я, що простиралося перед ним ширше волі, і усмішку свою, народжену тією волею…

— Раптом я озирнувся й побачив на протилежному боці хлопчика. Був він більший од мене і, певно, набагато дужчий. Він частіше гуляв на подвір’ї і тому був міцніший. Я зупинився: а що, коли він мене поб’є? Адже він сильніший. І ніхто не почує. І я не гулятиму більше на моріжечку, не грітимусь на сонечку. Знову сидітиму в темній холодній комірчині, плакатиму і співатиму своїх сумних пісень. А навколо так радісно, так весело — білі хмари пливуть, сонце сяє! Я дивився на хлопчика. А він стояв нерухомо на зеленому моріжку і дивився на мене. «А що, коли він — такий суворий — зараз повернеться і піде собі геть з двору? — міркував наївно я. — Піде, а я залишусь сам з собою, і хоча весело сяє сонце, але мені ж так давно хотілося мати дружка, якого я любив би дуже-дуже… І от я знову можу лишитися самотнім». Та раптом хлопчик зробив порух до мене, поглянув привітно й усміхнувся…

Допалюючи цигарку, Грицько смоктав її особливо смачно.

— З того часу я плачу і журюся тільки від великого щастя. З того часу я дуже люблю весну. А ще більше — того хлопчика, якого, напевно, колись розшукаю. Може, це ти, Юрку?..

Я не хотів перебивати Грицька. І нічого не відповів.

— А пісні я співаю й зараз, я їх дуже люблю — веселі й жалісливі, я навіть думаю, що вони можуть рятувати світ від будь-якого нещастя…

Грицько замовк, кинув в урну з водою недокурок, а потім раптом різко повернувся до мене:

— Де ж ти, де ти, маленький хлопчику, маленький бог доброти, що міг мене образити, бо був дужчий, та не образив, а зробив моє щастя ще повнішим, яскравішим?

…Я, здається, краще став розуміти Грицька. А ще думаю: людина ніколи не повинна забувати доброти, яку зробили їй інші люди.

У цьому має рацію і моя колишня вчителька.

Цікаво все-таки: тільки подумав про Олю і відразу ж зустрів її. Що це — випадковість чи фатум? Може, природа знає про нас щось таке, чого ми не знаємо, і підводить нас до цієї межі пізнання? Може, вона таки хоче, щоб ми були разом з Олею?

Проводив її на канікули. Сесію вона склала достроково і Новий рік зустріне вдома, в селі.

Домовились побачитись в університеті. О дванадцятій я був у кабінеті журналістики. Лариса Короб передала, щоб я хутко їхав до гуртожитку: мене шукала Оля.

В коридорі гуртожитку хлопці мили підлогу і зустріли мене словами:

— А Білокрилиха вже пішла з чемоданом…

От тобі й на!

Я на таксі — і на вокзал. Знайшов Олю біля кафе. Вона була в червоній в’язаній шапочці з біленькими цятками і в легкому пальтечку.

— Тобі не холодно?

— Я сама холодна. Ти ж знаєш. Мене мороз не бере.

Сіли в кафе під ялинкою.

— Хочеш, складу тобі вірш? — запропонував я знічев’я.

— Ти ще й поет? — звела тонкі брови Оля. — Малюєш, нариси пишеш, вірші.

— Ні, віршів не пишу. Це так, для тебе. Хочеш?

— Яка дівчина не хотіла б, щоб їй присвячували вірші.

— То слухай…

Я почав експромтувати:

Стоять на пероні підковані коні, Пісенний гудок паровоз подає. Нас двоє — даруєм жоржини червоні. Чиє ж візьмеш серце в дорогу, чиє?

— Чи не рано глаголити мінором, Юрію?

Хоча б уже вона не казала цих слів! У них ніби