Джон Гендс - Темрява на світанку

Муратов підняв кришку люка.

– Ти спустишся першим, Ваню, – сказав Красін. – Потім Степаняк. А я за вами.

Із зав’язаними руками поперед себе Степаняку довелося сісти на сніг, повернути ноги, опустити їх у люк і лягти на бік, щоб схопитися за верхню металеву скобу. Гострий біль протнув усе його тіло. Степаняк обережно переступив на чотири скоби вниз. Далі можна було спускатися, лише відпустивши верхню скобу. Степаняк глянув униз. Світле коло внизу було дуже маленьке. Степаняк міцно притиснувся спиною до круглої стіни вертикального колодязя й неохоче відпустив першу скобу, щоб тут же вхопитися за третю. Не наважуючись дивитися вниз, він утратив рахунок, скільки разів йому довелося повторити цю болісну процедуру, поки його ліва нога торкнулася бетону й він безвільно опустив руки.

З незвички блимав у нереальному флуоресцентному освітленні. Побляклі написи на трьох бетонних стінах експлуатаційного приміщення попереджали про небезпеку, від пожежної до радіаційної. На місці четвертої стіни короткий прохід вів до нижньої частини великого білого циліндра, що закінчувався внизу широким вихлопним соплом. Два чоловіки в голубих робочих комбінезонах з іменними бирками на грудях глянули на них від робочого столу. Один з них тримав у руці викрутку, другий палив сигарету.

– Це злочинець, – сказав Муратов, кивнувши на Степаняка. – Не звертайте на нього уваги.

Плоске обличчя Муратова злякало Степаняка. Він позадкував і підняв свої зв’язані руки, щоб захистити голову, але кулак Муратова ударив його в сонячне сплетіння. Степаняк, зігнувся від болю й поточився до стіни. Ноги відмовилися його тримати. Він посунувся спиною по стіні, сів на бетонну підлогу й, мов лялька-маріонетка з перерізаними нитками, сидів, не маючи сил поворушитися й надіючись, що йому, нерухомому, не завдадуть більше болю.

Красін зіскочив з останніх двох щаблів і приєднався до Муратова, який, звертаючись до чоловіків, сказав:

– Це полковник Лєсков. Він очолює загальне керівництво операцією. Полковнику, – повернувся він до Красіна, – дозвольте відрекомендувати вам старшого інженера Честного та старшого інженера Смолякова з Дніпропетровського ракетного заводу. Особовий склад вважає, що вони виконують планове обслуговування.

Красін подивився на Смолякова. Той вийняв з рота сигарету, кинув її на бетонну підлогу й розтер підбором.

– Ви ще й досі не закінчили роботи?

– Ракета перенацілена й готова до запуску, – сказав Честной.

– Обхід?

Честной показав викруткою на великий металевий ящик на стіні. Кришка ящика була знята. Провідники у пластикових муфтах різного кольору розходилися віялом від з’єднань та затискувачів і сходилися в три товсті й один тонкий кабелі. Тонкий кабель і один товстий приєднувалися до інших кабелів і гнучких труб, що йшли проходом до ракети. Ще один товстий кабель зникав у виступаючій із стіни трубі. Третій, найновіший, вів до консоля на робочому столі.

– Ми приєднали цей консоль до сполучної муфти й до ракети. Потягніть цей зелений важіль, – Честной потяг за важіль, спалахнув ряд зелених індикаторних лампочок, – і напругу буде подано безпосередньо на всі пускові системи, минаючи консоль у командному бункері та блискучі механізми. – Він знову крутнув вимикач, і лампочки згасли. – Якщо ви потягнете цей червоний важіль, коли лампочки горять, ракета запуститься. Це грубо, але надійно.

– Як щодо боєголовок?

– Головки прийдуть у бойову готовність автоматично, коли, відділившись од носія, ракета знову ввійде в атмосферу й досягне критичної спускової швидкости.

– Час польоту до цілі?

– Як я й говорив Володимирові Кириловичу Сєдих, приблизно вісімнадцять хвилин.

– Добре, – сказав Красін, потираючи руки. – Ми готові.

– Не зовсім, – сказав Честной. – Нам ще треба закінчити приєднання консолі до розривних болтів люка.

– Скільки це займе часу? – насупився Красін.

Честной стенув плечима.

– Півгодини, найбільше – годину.

– Ви певні?

– Більше ніж у своїй заробітній платні.

– Після цієї операції вам не потрібно буде турбуватися про свою заробітну платню. Ви будете забезпечені до кінця життя.

Степаняк знав, що це означає для цих бідолах.

– Що будемо робити з ним? – запитав Муратов, кивнувши в бік Степаняка, який сидів, скулившись під стіною.

Права рука Степаняка набрякла, і шнур угрузав усе глибше й глибше, викликаючи нестерпний біль.

– Заберемо його назад до штабу батальйону й там звільнимо.

– Звільнити негідника?!

Красін усміхнувся.

– А коли цей переляканий пацюк побіжить, ми використаємо його як мішень і попрактикуємося у стрільбі з АКС-74. Я зателефоную з твого кабінету на телебачення й передам його заяву. В паніці вони не розберуться, що це говорить не він. Коли спецназ розіб’є батальйон і знайде його тіло, це буде доказом співучасти Бондаря в захопленні ракет.

Вони говорили про нього. Красін мав намір використати його мертве тіло, щоб накапостити Бондарю. Красін його, Степаняка, більш ніж зневажав. А що ж, він, Степаняк, вів абсолютно нікчемне життя. Йому не вдалася навіть єдина спроба доброго вчинку. Чи слухає Марія у фургоні про його ганьбу? Чи вона теж зневажає його за легкодухість? Якби він сказав їй про свої почуття, лаштуючись їхати Василевою машиною, вона могла б не думати про нього так погано.

Ні... Це було безглуздо. Мати теж бажала бути завжди коханою й ніколи не давати кохання. Що він дав Марії взагалі? Якби лише... Якби володів бодай часточкою її безкорисливости, її віри, її відваги. Але зараз було вже надто пізно. Єдине, що важливе зараз, – це записані на плівку слова Красіна, які Марія могла використати, щоб запобігти вторгненню, якщо Коваль поїхав за ним до Первомайська.

Красін поглянув на годинника. Було 05:37.

– Гаразд, – сказав він інженерам, – запустите ракету о 07:05.

– Нам було сказано о 07:05 завтра, – заперечив Смоляков. – Адже так, полковнику? – звернувся він до Муратова.

– Час запуску перенесено, – сказав Красін. – Звинувачуйте його, – він повернувся до