Василь Сліпачук - Родовичі

class="book">Губи воїна ворушилися, крізь них пробився стогін і нерозбірливі слова. Огнищанин нахилився, відчуваючи гаряче дихання воїна. Впіймав шепіт:

— Не треба… не треба… В груди мене вцілено наскрізь… Я серце… тримаю… Не зачіпай… бо тільки мук зазнаю… Кров уся вийшла з мене… — Голос його ставав тихшим, мовби і його висотувала смерть. А він схлипував і проштовхував слова крізь неслухняні вуста.

Враз голос пробився такий дзвінкий і чистий, аж Росько здригнувся:

— Ти русич, скажи, ти русич? Біжи у княжий град, вість неси — печеніги на руську землю прийшли… Неси вість, чуєш? Річкою йди, там у затоці довбанка є… знайди… А в Києві, у нижньому місті, хижа є… Кує там різну кузнь Дей… То неньо мій… перекажи…

Голос дружинника осікся, повіки тремтіли, а під ними здригалися очі:

— Сонце… сонце хочу побачити… Як воно жаром пахнуло на мене… Де воно, покажи… Гріє… воно…

Росько подивився на небо, голос його затремтів:

— Ось воно, над нами…

Але воїн уже не чув його слів. Смерть провела по його обличчю рукою, і воно зблідло. Росько аж здригнувся, немов теж відчув її холодний доторк. Підхопився, замахав руками, відганяючи її від себе, позадкував…

Довго потім озиравсь і прислухався. Йому ввижалося, що хтось нечутно скрадається за ним. Річка, виявилось, була зовсім близько. Росько побродив берегом туди-сюди, але довбанки не знайшов, бо вже геть стемніло. Постояв у задумі, остуджуючи в собі нестримне бажання кинутись у воду, а далі покластися на волю богів. Та куди плисти, де той берег, ще течія закрутить, занесе невідомо куди. Ні, треба цього боку триматись, пильнувати за вогнями княжого града, вони вкажуть дорогу… Звісно, довбанкою безпечніше, бистрина не зіб’є, вир не закрутить. Та не шукати ж ту довбанку до ранку. Тут стільки тих схованок, що й удень не надибаєш її, краще не гаяти часу.

А може, він так загаявся, що його вість уже запізніла і орда витоптує кіньми траву під стінами града? Та ні, заспокоював себе, орда непомітно не пройшла б… Якщо до хана Курі зійшлися всі улуси, з близьких та далеких степів, то земля гудітиме і ревище стоятиме над землями руських родів ніколи не чуване. Кілька разів вчувався йому кінський тупіт, притишені голоси і змовницький шепіт. Огнищанин зупинявся й перечікував. Страху не відчував, ніби за ці дні він вийшов з нього весь отим холодком з грудей, який щоразу, коли насувалась небезпека, терпкою кволістю розливався по тілу.

Поруч була річка, спокійна й могутня, вона вселяла упевненість і надію на порятунок. Знав, що в будь-яку мить може пірнути у воду, відгородитись від лихих очей і дзижчання стріл… Та ніхто не підстерігав його, не влаштовував підступних пасток. Ніхто не загрожував його життю. Можна було безборонно йти.

Ніч надійно ховала його, легко розступаючись і знову закутуючи у темний сувій, що безшелесно лягав на берег, річку, дерева. І чим пильніше огнищанин вдивлявся в них, тим сильніше проймало його дивне відчуття, що він зв’язаний з ними, що він ніби їхнє продовження. І здавалося, якщо скрикне, то все навкруги відгукнеться зойком, підхопить його річка, береги, понесуть глибинними вирвами, яругами і пагорбами, передаватимуть від дерева до дерева. І прозвучить він засторогою людям, сповістить про небезпеку.

Кожен, хто почує той поклик, здогадається, навіщо його послав огнищанин, і знатиме, що йому діяти. Якісь слова звучатимуть у ньому, зрозумілі тим, кому загрожує небезпека. Росько зітхає, змахує крапельки поту з лиця. Ні, не вистачить у нього сили кинути такий гук. То тільки боги громом можуть збудити усю землю, пригнути до землі дерева, прогнути береги, щоб річка вилилась, затопила виярки і долини. А йому ось навіть дихати важко, ніби хтось стискає груди міцними обіймами. Де вже тут голос подати…

Ех, мав би хоч ріг тура, яким дядько Родь скликав родовичів на бойовисько чи полювання. Протяжний і розкотистий звук його ніби пронизував небо, пробивав хмари, дощ чи сніг. Був грізний, вимогливий і водночас таїлась у ньому тривожна загадковість. Він вилітав з рога тура і вже існував сам по собі, відриваючи людей од звичних справ, виштовхував із хиж. Завжди, коли Росько чув гук родового рога, його охоплював неспокій. Та це відчуття тривало якусь мить, бо ріг туркотів безугавно, наповнюючи його такою чистою силою і радісним передчуттям, що в грудях теж починало щось звучати, відгукуючись на поклик. Ще й тепер, хоча Росько вже став воїном, він вірить, що ясної днини бачив дзвінкі й прозоро-блискучі звуки рога, які летіли в небо…

Темінь заполоняє річку, змішується з водою. Але збурена течія злизує її, скородить тонкими гребінцями хвиль, оббризкує коло берега піною. Пітьма піднімається вище, тільки подекуди звисають над водою її смоляні коси, загрозливо погойдуючись. Ніч дивилася на землю холодним оком місяця, який то затягувався хмаркою, то відкривався, похмурий і непривітний.

Посвітлішало… Мерехтіння перебігає по воді. Погляд прикипає до нього, збуджуючи передчуття, що ось-ось ці блискітки зберуться в клубок, і звідти випорсне сліпучий промінь світла, ударить в очі. А далі розітне ніч і ляже незгасною стежиною, вказуючи Роськові шлях.

Тільки до протилежного берега світло не сягає. Він ледь вгадується десь там, за водою, чорний, змертвілий, мов обвуглений. Німотна тиша застигла там. Коли він оживе, обкладений вогнищами тих, хто живе в княжому граді? Серед них мусить бути і вогнище того коваля Дея, в хижу якого огнищанин принесе страшну вість про смерть його сина від шаблі степовика.

Росько хотів уявити того Дея, його родовичів. Як сприймуть вони розповідь про загибель руської застави на високому пагорбі за річкою? Як зустрінуть, може, прокльонами за те, що приніс гіркі слова в їхній рід? «Та хіба ж це моя вина? — взявся виправдуватись огнищанин, ніби вже стояв перед родовичами коваля Дея. — То ж старійшина Родь і боги вклали мені у вуста цю страшну вість і звеліли нести в руські землі. Хіба міг не скоритись їхній волі? Я воїн свого роду. А рід мій з руських племен. Ось я і прийшов до княжого града і до вас