Василь Сліпачук - Родовичі

Ці останні слова, вимовлені подумки, раптом вразили його, ніби тільки тепер упевнився, що то він був на заставі, що йому мовив свою останню волю молодий дружинник. І розгубився: з одного боку, наче для нього і на краще стало, бо має до кого в княжому граді йти, а з іншого виходить, що принесе в хижу коваля Дея горе і сльози. А там дізнаються і про смерть інших воїнів на заставі.

Ще зараз ніхто нічого не відає, ще чекають їх, богам дари складають, вимолюючи для них щасливого повернення до рідної домівки, до своїх чад… А тут з’являється Росько і… «Е ні,— збунтувалась думка, — нехай краще хтось інший». Росько навіть озирнувся, мовби хтось і справді був поруч, на кого можна перекласти свій страшний тягар. Але нікого біля нього не було, сам він бреде берегом. І річка, місяць, зірки, дізнавшись, куди і з якою вістю він іде, отьмарились, пригасли й віддалилися.

Знову попереду стелилась непевність і невідомість. І хоча огнищанин не зупинився, а, навпаки, навіть прискорив ходу, неспокій охоплював його дужче і дужче. Але виникав і ятрив душу не тому, що саме він стане лихим вісником. І водночас почував себе винуватцем чийогось горя… Ні, ні, щось інше вселяло в груди неспокій.

Раніше він не бачив і не знав тих, кому ніс вість. Спочатку йшов, ніби у безвість, швидше гнаний страхом і бажанням знайти захисток. Звеліли простувати до Києва, і він пішов. По кому ударить вість, хто відгукнеться на неї, не відав. Наче в маренні уявлялися люди: багато сивих дідів, чоловіків, жінок і дітей. Усі вони безіменні й безмовні. Серце огнищанина не здригалося, коли уявляв їх усіх гуртом. А тут виявляється, що його вість уже вибрала собі людей, на яких упаде. Ще він не доніс її, а вона вже випустила пазурі. І не сховати їх, не зламати, бо сама вона невидима таїться в словах. Роськових словах… То, може, змовчати, сховати в собі? Краще обійти ту хижу коваля і податися до княгині. Нехай вона вимовить ту вість. А хто ж тоді допоможе йому в Києві знайти Літану? Самому погасити іскорку надії, яка зародилася після слів, що зірвалися тихим шелестом з вуст умираючого дружинника. Почувався так, ніби вже втупились у нього пекучі очі Воротила, а пожадливий погляд Крутія обмацував тіло, приміряючись, чи не можна щось здерти. А з сіріючого мороку прозирав і обличчя Кара, нещадного варязького ватага…

Хоч би ці кляті очерети не заважали, а то плутаються під ногами, обкручуються гнилим слизьким мотуззям. І як це він не розгледів очеретів, пішов навпростець? Але ж хіба побачиш у такій пітьмі? Розсував руками попереду очерет. «Жа-а-ах! Жа-а-ах!» — розтікалась стіна очеретів, і було в цих звуках щось зловісне. Звідки взялися вони на його шляху? Ніби ж ішов піщаним берегом, чиста хвиля під ноги лягала… А зараз так важко, ніби хтось за ноги вчепився і волочиться ва ним.

Звернув трішки праворуч, де берег крутіше виповзав з очеретів, скидаючи з себе в’язке плетиво. Тільки зітхнув полегшено, ступивши кілька кроків по твердій землі, як навкруг нечутно знялися з-під ніг і закружляли чорні пластівці. Завмер на місці, але вони не припинили свій рух, липли до нього, оточували з усіх боків. «Та це ж випалені очерети!» Не злякався, але якесь бридке почуття охопило хлопця. Чорний шлях лежав перед Роськом, але він не пішов ним.

Вирішив пробитися до чистої води, бо тільки звідти зможе побачити протилежний берег. Десь загухкав невидимий птах, потім ще і ще, мовби подаючи комусь знак. У Роська тривожно закалатало серце, і він поспішив на голос птаха. А той кликав і кликав, розкидаючи в ніч застережливі звуки.

Тільки коли пробився огнищанин до води, зрозумів, що то добрі духи не дали йому збитися з шляху, привели сюди, на цю місцину, звідки побачив далекі вогні…

Повірив у те, що вони існують, що вони запалені для нього, відразу. А ще зрозумів, що далі йти в нього не вистачило б снаги, що десь би й справді заблукав. Ця думка вжахнула його, наче відібрала останні сіли, і він сів у воду. «Я до вас так довго йшов… Тільки не зникайте, ось відпочину і попливу до вас… Тільки не зникайте…» Губи його ледве ворушились, але вірив, що його благання чують на тому березі ті, хто запалив вогнища. І вони уже підкидають хмизу, щоб полум’я шугало вище, висвітлюючись на півнеба.

Підвів голову, ніби й справді очікуючи побачити багрянець над собою, але темінь не зрушила з неба, не розворушив її жоден промінчик. Тільки місяць розгойдувався між хмарами, сповзаючи нижче й нижче за пагорби. Світло його не проникало до землі, і ніч збивалася тугими непроникними клубками. Здавалося, що котяться вони над річкою, наганяючи на берег хвилі. Хлюп-хлюп на Роська, хлюпають то на руки, то аж до лиця дістають. А то раптом під груди підходять і тягнуть за собою, глухо вуркочучи.

«Тягніть, несіть мене… Я й сам зараз ляжу на вас… — Росько знехотя відповзає вище, підганяє себе — Треба плисти, поки місяць у небі не розтанув, — силувано усміхається, — удень за сонце тримався, а оце доводиться і до місяця очима прив’язуватись».

Як тихо вода до ніг лащиться, лежати б отак нерухомо, закутаному в тишу. Нехай краще все повз нього проходить, не зачіпаючи, не торкаючись навіть подихом вітру. Плине річка, хмари, ніч… І знову дивне почуття охоплює огнищанина, ніби не він зараз лежить на піщаному березі, а хтось дуже знайомий, думки, бажання і наміри якого добре відомі йому. А сам Росько теж тут, біля нього, легкий, сповнений сил і жаги діяти. Співчуття роїться в його серці, але він пересилює себе і береться смикати того, хто скулився на піску: «Скільки можна спочивати!.. Долежишся, що вогні згаснуть. А там і ніч мине. Орда десь близько ходить, а ті у граді нічого не відають. Глянь, вода з-під тебе пісок вимиває, ніби у яму ховає».

Наче підкоряючись цьому голосу, Росько знехотя підводиться, з нього