Василь Сліпачук - Родовичі

Далі мигнуло над ним небо, він підстрибнув високо-високо, ухопився за нього руками, пригнув собі під ноги і побіг по пружній стежинці. Вона тільки тоненько подзвонювала під ним, мов прозора молода крига.

Та чим далі мчав цією стежиною, тим вужчала вона. Ноги спорскували з неї, чухралися об гострі краї і їх ніби обпалювало вогнем. І ось уже від тієї дзвінкої стежини залишився лише промінь, який переливається барвами і який Росько ловить руками. Але щоразу він ламається, і огнищанин лише спотикається. А кошлата тінь позаду невідступно суне, зрідка тільки вичавлюючи з себе коротке схлипування…

І цього разу пощастило хлопцеві уникнути пазурів звіра, бо відкрилося перед ним глиняне урочище з крутими схилами. А за ним уже котився назустріч степ. Росько, ні на мить не вагаючись, кинувся вниз. На протилежний бік йому вдалося видертися легко, хоч: він був майже прямовисний. Обтрусився і глянув у бік лісу. Звідти вихопився ведмідь, лише тепер Росько помітив, що він був худющий і накульгував на задню лапу. Побачивши хлопця, звір побіг, але закляк над урвищем. Тицьнувся туди-сюди, потупцював на місці, спробував і собі спуститися донизу, але в останню мить щось його зупинило. Мабуть, відчув, що не стане сили видертися на той схил, де стоїть людина. Тільки, зачепившись за кущ, повисів над прірвою, подригав короткими ногами, шукаючи опори.

Росько заулюлюкав, шкодував, що не може уперіщити грудкою затятого переслідувача. Зрозумів, що той йому не страшний, бо зовсім кволий, охляв, мабуть, після хвороби, або ж хтось поранив: «Може, з туром не розминувся. А то й на сікача міг нарватися».

— Що, схопив облизня, худоребрий? Гадав — наздоженеш? А дзуськи, я не від таких тікав, — не стримався Росько.

Ведмідь витягнув у бік хлопця морду, принюхуючись. Глухо схлипнув і побрів перевальцем назад, до лісу.

Огнищанин не став чекати, поки звір сховається серед дерев, а й собі подався в протилежний бік. Хотів пополуднувати, але вузлик з харчами десь загубив. Ще обмацав боки, груди, мовби сподіваючись знайти щось, потім тільки спересердя сплюнув. Згадав діда Буркуна, як той припрошував його при нагоді завертати в гостину: «Ні-і-і, діду, мене у цей ліс тепер мотузком не затягнеш. З усіх боків остерігайся, щоб хтось не вкусив чи пазурами не вчепився. Я краще в степ знову піду. Мені б Білогривого роздобути. Ось тільки до того Києва доб’юся…»

Тепер чомусь був упевнений, що дійде, і все там у нього складеться гаразд. Уже недалеко, ось і шлях сонця урветься за краєм неба. Десь тут поблизу мусить стояти і застава. Так казав дід Буркун.

Вітерець і справді приніс запах диму. Росько й зовсім повеселів, ноги самі понесли в той бік. Уявив вогнище, казан булькотить на тринозі, а навкруг бородаті суворі воїни. І він серед них сьорбає, обпікаючись, юшку і розповідає про все.

Дружинники мовчки слухають і лише насторожено вдивляються в сутінки, за якими ховається степ. Потім вони візьмуться гострити мечі, і полиски вогню перебігатимуть по блискучих лезах, тремтітимуть на обвітрених обличчях. А найстарший серед них звелить напоїти найпрудкішого коня. Потім підведе до Роська. «Неси вість до княжого града, — скаже. — А потім повертайся, такий сміливець нам завжди в пригоді стане. Та й норов тих степовиків ти знаєш…»

Де ж тільки та застава? Димом тягне, але навкруги голий степ, ніде й цятки не помітно. А дід Буркун запевняв, що здалеку її видно, бо височить на пагорбі з колод викладений зруб і дозорець на ньому. Очі мав зіркі, здалеку помітить. Та щось немає ні зрубу, ні дозорця. «Може, той кульгавий ведмідь мене а дороги збив, не в той бік гнав? — Росько примірився на сонце. — Та ні ж, унось час воно гріло ліву щоку… І вже краєчком треться об далекі горби. Там десь річка, піду туди. Треба встигнути, поки не споночіло. Ондечки щось бовваніє…»

То була справді застава. Але краще б огнищанин обійшов її стороною. Ще коли біг крутосхилом, припорошеним сивою вечоровою тінню, серце щемом взялося, аж подих забивало. Весь час очікував, що ось зараз гримне зверху грізний голос, запитуючи: хто він і від якої біди рятується?

Але ніхто не зупинив Роська, не підвівся назустріч, поклавши руку на меча. Та й уже ніколи не підведеться. Зрозумів це, коли опинився на пагорбі: на пожухлій ковилі лежали дружинники мертвим сном. Видно, їх заскочили зненацька за вечерею, бо казан перекинуто і ложки навкруг. Тільки, мабуть, устигли стати в коло, спиною до спини, довгими списами боронячись від нападників. Тоді ті побили їх, майже в кожного стримить стріла в грудях, мов хижі птахи залишили свої дзьоби… Вогнище затоптане, колоди розкидано, і вони лежать у траві, мов підтяті воїни, тільки одна жевріє блискітками вогню. Він то розгорявся, то загасав, пирхаючи клубками диму, що котилися схилом крутояру і далі в степ. Сонце уже сховалося, вихори кривавого туману з’явилися в тому місці, закручували небо в свою шалену круговерть, лягали бронзовими відблисками на лиця загиблих дружинників. Вітер ворушив довгі чуби, ніби силкувався підвести їх… Мертво… Моторошно…

Страх проймає огнищанина і гонить геть. Хто вони, ті нападники? Хіба орда уже дійшла аж сюди і її передові загони зненацька напали на заставу, вмертвили сторожу? А як тепер бути йому? Як же пробратись до княжого града? Хитрі степовики уже, мабуть, заступили всі шляхи-дороги, ще десь на засідку наскочить… Треба бути напоготові. І коли назустріч у хисткому мареві сутінок став, хтось підводитись, Росько сахнувся убік. Як він шкодував, що не підняв на заставі одного з мечів, дружинникам вони уже непотрібні, а йому було б оце чим захиститись.

— Хто ти? — якомога грізно гукнув Росько. — Хто ти?

У відповідь тільки хрипіння і протяжний стогін. Огнищанин насторожено вичікував: «Людина чи звір там притаївся? Що йому від мене треба? А може, то поранений дружинник?» Виважуючи кожен крок, наблизився. У високій траві справді лежав на лівому боку воїн. Росько, уже не остерігаючись, кинувся до нього:

— Ти… ти… Тобі боляче? Я зараз… зараз допоможу… потерпи… — силкувався покласти його на спину, але той тільки дужче тулився до землі.