Василь Сліпачук - Родовичі

Лісовий чоловік весело і якось по-змовницькому позирав на хлопця:

— Питаєш, хто мене тут у лісі так прозивав? А все: дерева, звірі, птахи, вітер, а взимку мороз і сніг…

— Але ж хіба вони вміють щось мовити? — не знає вже огнищанин, дивуватись чи ні.

— По-своєму вміють… Авжеж, уміють. А по-іншому й бути не може. Якщо жива істота, якщо бігає, літає чи плаває, то мусить про себе знак подавати… Або й тебе роздивитись, іншим передати, що ти за людина, з якими намірами прибився сюди. Я на них, коли тут оселився, часто насварювався, бо весь час кругом мене крутились, зазирали з усіх боків, згори… Та й перемовитись хотілось з ким-небудь, голос хоча б свій почути. Йду, бувало, лісом, щось під ніс собі бурмочу, а вони передражнюють: «Бу-бу-бу, р-р-р, ку-ку-ку, ні-ні-ні-і-і-і…» Отак і став зватись я Буркуном… Але ж ходімо краще до моєї хижі, спочинеш, підхарчуєшся, а то, я бачу, ти геть кволий…

Росько, заточуючись, ледве встигав за дідом Буркуном, який легко ступав попереду і вів його серед дерев. Огнищанин іще й досі не міг отямитись, не знав, вірити чи ні тому, що говорив йому цей незвичайний лісовик.

Ні, щось тут не так, якась загадковість таїлася в усьому. Хіба може людина хоронитись одинаком у пущі багато літ? І де це чувано, щоб звірі та птахи імення їй давали? І нехай у Роська вуса тільки пробиваються, і він спочатку зробить, а потім подумає, бо в його літа боги ще не наділяють людей мудрістю, але напевне знає, що так з людиною не буває…

А дід Буркун ішов собі, і дерева розступалися перед ним, яруги вирівнювались, і струмки обтікали. Вітер над ним перемішував сонячне світло у вітті дерев, і воно спадало додолу зеленим дощем.

Легко йшлося Роськові слідом за лісовиком, жодна галузка не трісне під ногою, жодний пеньок не перепинить дорогу. І хижа в діда Буркуна зрубана з білих колод, обсмикана з усіх боків копичка сіна з одного краю двору в інший ніби перекочується. І бджоли, мабуть, аж до сонця літають мед брати, бо падали звідкись згори.

Не розібратися в усьому цьому молодому огнищанинові, тільки поглядає навкруги та дивується. А дід Буркун його пригощає, примовляючи:

— Оце, щоб ноги прудкі були, мов у оленя, а оце, щоб сила ведмежа в тілі збиралася… Пий оцей напій, він зір прочищає. Та весь кухоль, увесь до денця. Ще й сон міцненький тобі пригорнемо цією травкою…

І пригорнув, бо тільки вклався Росько на копичку, а вона й попливла по двору, похитуючись. А сонце теж над нею кружляє, червоною мітлою обмітає, у теплі хвилі хлопця закутує. Дід Буркун посеред двору стоїть білий і ясний, сміється і руки широко розкинув, мовби ловить копицю. «Не треба, діду, — шепоче Росько, — не треба, не зупиняйте, нехай пливе…»

Уночі хтось приходив до копички, великий і темний. Смикав з-під Роська сіно, хрумтів і важко дихав. Росько хотів доторкнутися, але ніяк не міг ворухнути рукою…

Дід розбудив огнищанина раненько, ще тільки верхівка дня витикалася край неба.

— Розплющуй очі, Даждьбог уже сонце котить через ліси. Ти мусиш прошкувати назирці за ним, нехай воно увесь час гріє тобі ліву щоку. Ось тобі вузлик з готовизною, снідатимеш у дорозі. Пройдеш ліс, степ відкриється перед тобою, а ти за сонцем тримайся. А там уже недовго йтимеш, застава руська стоятиме, дружинники княжі. Усе їм і перекажеш. Не гайся, неси вість, — підганяв хлопця, аж легенько підштовхував і все поглядав на схід сонця. — Йди, йди! А там, може, і я приб’юсь до княжого града… Лиха година настала для родів наших… Знову Торкайлом стану…

Узяв вузлика Росько до рук, постояв якусь хвильку, опустивши голову, мовби вагаючись. Повернув голову до діда Буркуна, ніби хотів щось запитати, але тільки губами ворухнув. А потім зірвався і швидко, майже підтюпцем, подався стежиною, що ледь виднілася в густій траві. Стривожені кущі неохоче розступилися перед ним, струсивши на нього краплі роси. Не звертав уваги, рвучко відхиляв гілки, мовби злостився на них за ту гіркоту, що стискала серце. Одійшовши далеченько, зупинився, наче спіткнувшись. Повільно озирнувся, але за деревами нічого не було видно, тільки з-за лісу висувалося крізь туман велике сонце.

Росько поспішав. Ішов, як і напучував його дід Буркун, так, щоб сонце увесь час світило з лівого боку. Стежити за ним було зовсім не просто, бо навкруг гудів дрімучий ліс. Могутні дуби та височенні сосни, мов дві ворожі дружини, тіснили одна одну. Грізно простягали гілки і вимахували ними, ніби чекаючи войовничого кличу, щоб затіяти бойовисько. Вони нахилялися, коли Росько пробирався під ними, хапали за плечі, ніби заманюючи до себе.

Намагався прошмигнути якнайшвидше і найнепомітніше, тому й на перепочинок не зупинявся. Та особливо тривожне передчуття охоплювало його, коли доводилося долати яруги, зарості чагарника. Щоразу, перед тим як спуститися крутим схилом, зупинявся і вишукував сонце, якусь мить широко розплющеними очима дивився на нього, і воно засліплювало його. Так і ніс його в невидющих очах, майже навмання долаючи глибокі урвиська. Звідти дихало холодною вогкістю, глуха тиша залягала в їх глибочині, пробиваючись подекуди невдоволеним бурмотінням невидимих струмків. Під ногами чавкало, і пріле листя прилипало до одягу. Йому здавалося, що хтось мокрими руками хапає за ноги.

Іноді сонячні промені пробивалися до самого дна яруги, тоді в їхньому світлі серед клубків туману ворушилися якісь примари. Було бридко й моторошно. Траплялися галявини, захаращені потрощеними деревами, мовби гарцювали на них у нестримній люті велетенські звірі. Росько довго не наважувався ступати через такі звалища, ніби побоюючись, що оті звірі десь іще тут, принишкли і підстерігають його.

Якось і справді, коли затріщав під ним напівзогнилий стовбур, заворушилась неподалік бура купа, і хтось підвівся, ледь не сягаючи головою верхівок дерев, кошлатий і розлючений. «Ведмідь! Що ж це я?.. Просто в лапи до нього?» — Якусь мить незмигно дивилися одне одному у вічі, аж поки туга сила не