Василь Сліпачук - Родовичі

вона приходила, гладила теплою долонею по голові, втішала: «Не плач, сину, не плач… Боги поб’ють тих чужинців, які забрали нашу землю і оселилися в наших хижах… Не плач, сину…» Та від її слів я знову згадував той жахливий день, коли зненацька з лісу вийшли чужинці. Вони мали грізний і безжальний вигляд, довгі мечі, на головах залізні шоломи, на яких гостряками їжачились роги. Вони накинулись на нас і були нещадні… Врятуватись пощастило тільки мені і ще комусь, але я, хоча й блукав по лісах навкруг селища ще багато днів, нікого не надибав із своїх родовичів. Зате чужинців було повно, вони якось помітили мене і кинулись переслідувати. Ледве втік, забився в такі хащі, де й звір не живе.

Але не загибів я там, вийшов у степи безводні. Там і натрапила на мене дружина князя… Став я служити йому, ревно служив. За вміння влучно стріляти прозвали мене Торкайло, бо кого торкнеться моя стріла, того й смерть настигає.

Ходив з князем скрізь… І до моря, і в Греччину, і до північних народів. Воював їх, бо палахкотіла в мені ненависть до всіх чужинців, гадав, що так я помщуся тим, хто знищив мій рід. І не хотів бачити, що ті, на чию землю ступаю з мечем, теж мають мене за чужинця. Зрозумів це лише тоді, коли в одному з бойовиськ і мої груди пробила стріла. Князь поспішав, і мене залишили напризволяще в якійсь хижі. Але люди, яких ми упокорили, не захотіли мене тримати й вигнали.

І побрів я геть, і смерть ішла за мною назирці, дихала на мене гаряче й жадібно. Вичікувала, що ось-ось упаду і більше не підведусь… Та щоразу я знаходив сили, не піддавався. Отак і добився до княжого гра-да. Але й звідти мене вигнали, бо не мав більше сили служити князеві.

Тоді я дуже пожалкував, що вмів так влучно вціляти і що так багато людей знайшли свою загибель від моїх стріл. Серце так кидалось у грудях, немовби всі болі загублених мною людей пронизували його. Смерть уже нахилилася наді мною і поклала холодну руку мені на груди. Але сказав їй, що більше не пускатиму стріли в людей ніколи. І вона відступила.

А я пішов шукати місце, де б міг оселитися далі від людей. А щоб ніщо не нагадувало про минуле, забув своє ймення…

Живу тепер в оцьому лісі. Тут вольному — воля… Ніхто не дав в руки меча і не велить іти завойовувати інші племена, ніхто не загадує платити данину… Тут один Даждьбог владарює: вранці пошле сонце — і весь світ прокидається, сховає його — і все спочиває… Не чути брязкоту зброї, людського плачу, не видно князівських та боярських хоромів… Не бачив я тут людей. Хоча ні,— усміхнувся, і в очах знову крапельки сонця мерехтять, — припливають аж із того берега двоє, брат і сестричка, сильця розставляють, найчастіше тоді, коли споночіє.

Мабуть, від княжих доглядачів хороняться… Але ж, видно, забувають про те й інколи починають пустувати, то весь ліс розбудять. А сміх у дівчини такий дзвінкий! Так колись сміялася моя сестричка…

— Та я ж бачив, вони на човні пристали до берега і в ліс подалися, а я за ними… Гадав, що вивідачі печенізькі чи крадії якісь. Потім розглядів ближче і як закричу: «Гу-гу-у-у-у!» Ох і настрахав! Так втікали, тільки загоготіло за ними.

Росько повеселів, реготав, аж за траву хапався. Та все на свого рятівника поглядав. Чи його теж сміх розбирає? Але в його очах побачив тільки сум і ніби німий докір. Зрозумів, що вчинив негаразд із тими полювальниками, що не треба було таким похвалятися. Тому почав запевняти:

— Таж вони і не дуже налякались… А втекли тому, що не бачили мене, темінь же кругом. Прийдуть вони ще, ось побачите, прийдуть. Ех, — гупнув кулаком по коліну, — якби я не поспішав до княжого граду, то переплив би на той бік, розшукав їх і признався… Нехай приходять. Про вас сказав би…

— Про мене? — стріпнувся чоловік. — А навіщо? Нехай думають, що тут немає людей. Ліс великий, надибають місцину, де звіра і птахів можна ловити. Усім вистачить: їм, мені, князеві та його боярам…

— А хіба це княжий ліс?

— Не відаю. Його я тут не бачив. Ловчих його взстрічав, б’ють звіра безжально, не всіх і забирають з собою. А то трапиться — поранять, звір у хащі схованку знайде і там конає… Якщо надибаю, то лікую, потім до себе заберу.

— А вовчиця? Вона така люта, стерегтися і вам треба. Стрибне із засідки… Гайда наздоженемо і доб’ємо, — Росько вже ладен був зірватись, наздоганяти і вистежувати.

— Негоже без потреби бити. А що вона над тобою лютувала, так то в ній помста нуртувала. Хтось в її лігві побував, загриз вовченят. Отож вона і накинулась на тебе, бо захищала своє дитя, свій рід… Хіба ти не так учинив би? А я її тільки легенько остеріг, стрілою торкнув..

— І влучно ж ви її вцілили, в самісіньку ногу, бо ще мить, і вона стрибнула б… Влучно, недарма вас прозвали Торкайлом.

— Я забув його…

— То у вас немає імення?

— Чому ж, у лісі всі кличуть дідом Буркуном.

— Хто — всі? Людей же в лісі немає! Мовите ви, діду, якось незрозуміло. — Росько аж руками розвів, озирнувся навкруги, ніби шукаючи підтримки і заохочення своєму здивуванню.

Але ніхто, крім нього, мабуть, не тільки не знаходив нічого незвичайного в словах лісового чоловіка, а й взагалі не прислухався до їхньої розмови. Промені сонця перебігали з листочка на листочок, обвівали дерева і траву золотою мжичкою. Десь там, за її завісою, невидимі птахи виспівували сильно й чисто, а на галявині випурхували метелики. Вони злітали на якусь мить аж до верхівок дерев, а потім плавно падали, всідалися на сонячні плями і тремтіли всім тілом. Від цього з їхніх крилець ніби осипався блискучий духмяний порох. Здавалося, що ось-ось від них залишаться тільки купки білого попелу. Росько махає руками, гонить вітер: летіть, мовляв, летіть. Та метелики