Василь Сліпачук - Родовичі

ногу вовчиці. Її підкинуло вгору, скрутило в клубок і кинуло на землю. Перекотившись кілька разів, ламаючи стрілу, вовчиця шугонула в кущі, тягнучи за собою протяжне виття.

Усе сталося так несподівано, що Росько нічого не втямив, не міг збагнути, звідки взялася та стріла. Не відводив погляду від того місця, куди зникла вовчиця. Очікував, що ось-ось вона вистрибне звідти, ламаючи кущі, знавісніла й роз’ярена болем. І лише, коли затихло вдалині виття, випустив з рук палицю, не сів, а швидше впав біля дерева.

Хтось зупинився над ним, кинув на нього свою тінь. Хотів підвести голову, але не вистачило сил, солодка знемога притисла тіло до землі, і травинка лоскотала щоку. Розплющив очі, по травинці повзла комаха, ворушачи вусиками. «Ти глянь, жива… І як вона вціліла, адже ми тут так гарцювали з тією вовчицею. Могли ж розчавити…» Переймався жалістю і каяттям, прислухаючись до звуків, принюхуючись до запахів, немов справді повертаючись до життя.

Хтось стояв над ним, роздивлявся його, кволого, знесиленого. Але це не викликало в Роська роздратування чи ніяковості, не було і страху, хоч знав, що невідомий озброєний і меткий стрілець. Не мав ні сил, ні бажання цікавитись ним, хоча б вимовити слово вдячності за порятунок. Якби ось так безмовно постояв і потім пішов, Росько не зупинив би, не гукнув. Не хотілось ні чиїхось розпитувань, ні співчуття, ні навіть допомоги.

«Нагодився вчасно, порятував і йди собі далі,— подумки відганяв свого нежданого рятівника. — А я вже й сам собі дам раду. Ось оклигаю, трохи відпочину…» Але тінь не рухалась, а невідомий нічим не виказував себе. Роськові здавалося, що лежить він уже давно, а той все стоїть над ним. Пора б уже і голос подати або ж хоч підступити ближче. «Оце-то мовчун натрапив на мене… А може, це дух лісовий, а вони ж по-людському не мовлять, тільки шелестять та висвистують. Стоїть і гадає, мертвий я чи живий…» І, щоб самому впевнитись, ворухнув ногою, пальцями зібрав жмутик трави і затис. Потім почав повільно підводитись і нарешті сів, глянув на свого рятівника.

Він і справді скидався на лісового духа, в усякому разі лісовий дух саме таким уявлявся Роськові. Сонце стояло за його спиною і, здавалося, пронизувало наскрізь його невисоку постать, вимивало золотою водою сиве волосся, що спадало на плечі, довгу бороду, виполіскувало білу сорочку. Такий легкий, зовсім невагомий, аж наче не на землі стоїть. «А може, це мені примарилось?» — огнищанин махнув перед очима рукою. Ні, ось ногами переступив. І, побоюючись, що він зараз сяде на сонячні промені й полетить, розтане серед дерев, Росько спробував підвестися, але його зупинив голос:

— Сиди, хлопче, відпочинь… Натерпівся страху, еге ж? А мене не бійся, я людину чи звіра марно не зобиджу…

Росько усміхається, бо хіба такий може комусь заподіяти зло. І як він тільки сміливо в цьому грізному лісі бродить, де стільки звірів і пасток.

— Хто ти? — вимовив стиха, ніби після всього пережитого забув людську мову і тільки зараз знаходив слова.

— Буркуном мене звуть, — чоловік наблизився, присів перед огнищанином навпочіпки, поклав біля себе лук зі стрілами. — Тільки колись я мав зовсім інше ймення… Торкайло, — глянув на хлопця очікуюче. Очі в нього були вицвілі й чисті, тільки по золотій цяточці в кожному, і мерехтять вони, мов маленькі сонечка.

— Як це… інше ймення? В нашому роду такого не буває… Старійшини нарекли якимсь іменем, віщун переказав його Перунові… Й людина повинна берегти його. А у вас якось… — Росько недовірливо і водночас захоплено глянув на цього незвичайного чоловіка. Той теж дивився на нього, і в очах було заохочення та вдоволення з хлопцевого дивування.

Крапельки сонечок у його очах заіскрились, сховалися під примруженими повіками, а замість цього посипались у бороду чисті горошини сміху. Хотілося підставити долоні, зібрати, а потім пересипати й розглядати.

— Давно те було, літ та й літ минуло. Оці дерева, мабуть, були не вищі за тебе… — Уже не сміявся, і сонечка погасли, згоріли. Тільки наче гірким димком війнуло у вічі.— Мій рід жив на землях, за якими падало сонце. Це далеко звідси, я тепер і дорогу туди забув. А може, й ні… Бо інколи уві сні мені здається, що я йду в ті землі, поспішаю і весь час озираюсь, ніби хтось женеться за мною, лихий і непомітний. Озирнуся, нікого немає, тільки чиясь чорна тінь майне. Я біжу стрімголов, і ось-ось відкриються переді мною річка, долина, в якій стояли хижі мого роду, уже й дими видніються… І голоси рідні, знайомі чуються, кличуть мене. І така радість охоплює мене, і такий страх роздирає груди, що тіло моє стає то легким-легким, то ледь ноги волочу… Ніяк не можу наблизитись до тих димів та голосів, і гукнути сили немає… А потім усе зникає… Що це зі мною діється? Може, я й справді там буваю, може, настане час і я ступлю на землю свого роду, нап’юся чистої води з джерела, де стояла наша хижа? Як ти гадаєш, хлопче?

Росько хотів сказати, що він теж у снах ходить по землях свого роду, чує голоси матері, Літани, навідується до кузні дядька Родя і гріється біля вогню. Але ж він знав, що їх там немає, що рід огнищан загубився в степах, а старійшину смерть наздогнала під засохлою сосною на високому пагорбі. Через те і не йме віри Росько тому, що з ним діється у снах. Але хіба про це розкажеш, хіба можна взяти свою душу, показати оцьому лісовому незнайомцеві: дивись, мовляв, яка вона збентежена і сповнена розпачу, бо я теж безрідний тепер і блукаю, осиротілий і беззахисний, ось із вами у дрімучому лісі. Але не вмів так розповісти огнищанин, тільки скрушно хитнув головою і винувато глянув на свого рятівника.

Той, зрозумівши його розгубленість та вагання, підбадьорююче всміхнувся.

— Не журись, хлопче, і не лякайся чужої сторони… Поживеш у ній, звикнеш… Я теж у твої літа никав неприкаяно по світу, ніде було голову прихилити, забув своє ймення, бо ніхто про нього не питав… Тільки інколи, забившись у якусь нору чи рятуючись від звірів на дереві, я кликав свою матір. І