Василь Сліпачук - Родовичі

траві, де були поставлені сильця, щось ворушилося. «Еге, видно, таки знали оті нічні полювальники цю місцину, щось упіймалося… — Тихцем підійшов ближче. — Може, вдасться поласувати?»

Але це було всього-на-всього вовченя. Ще зовсім мале, кволе, воно борсалось у густій траві, ледь чутно повискуючи. Задня лапка потрапила у зашморг з волової жили, і вовченя смикалося, ще тісніше затягуючи його.

— Як ти сюди потрапило? — Росько нагнувся над ним. — Чого тебе носить так рано, ще до схід сонця? Ну, не скигли, не скигли. Зараз я тебе звільню. Ось так, потерпи… Бач, аж у тіло в’їлася, — послабив зашморг, вивільнив лапку, подмухав на неї.— Ось і усе гаразд. Тепер ти вільний. Тільки куди тебе подіти? В тебе ж, мабуть, десь лігво є, бо я нічого не маю, взяти тебе нікуди…

Підхопив вовченя на руки, випростався. А воно тицялося в груди, тільки постогнувало, і серце колотилось так, аж усе тіпалося.

На якийсь час хлопець забув про своє бідування, бо треба було кудись подіти оце безпомічне створіння. Десь же, мабуть, неподалік лігво вовчиці, бо хіба здалеку воно приповзло б. «Може, пошукати? — і відразу ж застерігся: — А якщо його матір здибаю, що робитиму? Ще накинеться… Краще віднесу трохи далі, щоб не заплуталось, а там як знає собі».

Та ступив він лише кілька кроків, бо на галявину вистрибнула величезна вовчиця. Вона бігла, принюхуючись, низько опустивши голову. Помітивши Роська, різко зупинилася, аж лапами сковзнула по лискучій траві. Шерсть на загривку здибилась, і вона поволі присідала на задні лапи.

«Палиця… Де моя палиця?..» — огнищанин кинув швидкий погляд навкруг себе, палиця лежала за кілька кроків позаду. «Ну й телепень, залишитись у таку мить голіруч. Якщо кинеться, то я присяду і схоплю в оберемок. Щоб у горло не вчепилась».

— На тобі його, — кинув вовченя на землю. — Тягни його в своє лігво. Та не пропечи мене поглядом своїм вовчим, я ж витягнув його з зашморгу, не лютуй, не лютуй…

Примовляючи, так рівним, спокійним голосом, щоб не сполохати напружену застиглість хижака різким вигуком, посувався до палиці. Вовченя теж поповзло на звук його голосу, і Росько не стримався, копнув його ногою:

— Куди ти! Ондечки твоя мати ікласта, йди до неї…

Вовчиця стрибнула вперед, але не на огнищанина. Вона накрила тілом своє дитя, кілька разів лизнула тремтяче тіло. Росько ж, як присів, так і застиг, з жахом очікуючи, що звір вчепиться пазурами в тіло. Не зводячи очей з вовчиці, нишпорив рукою за спиною.

Нарешті, ось вона, палиця. Тепер ніколи не випустить з рук, носитиме всюди, спатиме, поклавши біля себе. Міцно стис палицю.

Вітер, скрадаючись поміж дерев, вихопився на галявину, впав у трави. На якусь хвильку затих, забурлив, поповзли прозорі струмені по землі, випиваючи нічну вологу з стебел, і вони, звільняючись від роси, легшали, вигинались і тремтіли. А вітер упав на них зверху, розворушив, і кожна травинка, звиваючись, потягнулась тонким жалом до Роська.

Мимоволі відступив, вимахуючи перед собою палицею. «Це вовчиця своїх духів прикликала… Стікаються з усього лісу. Ага, ось уже підсвистують і підвивають, та тоненько як, мов зголодніли і просять чогось… Треба хутчіш з цієї галявини тікати, тільки спиною до вовчиці не повертатись…» — Повільно відходив, стримуючи поглядом знавіснілу силу, що вигинала горбом спину звіра. Коли відчув м’який доторк гілок, прожогом кинувся геть…

Уже й рятівне дерево зовсім близько, товсту гілляку коромислом вигнуло над землею. З розгону кинути на неї тіло, а потім аж на самісінькій верхівці опинився б. Уже примірявся, випростувався і напружувався для стрибка, коли позаду шелеснули кущі.

Зрозумів, що не встигає, і дерево вмить віддалилось, бо в ньому вже не було потреби, воно вже перебувало за тією безпечною межею, куди не проникнути. Йому не вистачило всього кілька кроків. Обернувся, перехопив палицю обіруч і замірився. Та вдарити не встиг, бо довге, худе тіло з рудими підпалинами на боках майнуло над ним. Ухилився, підставляючи плече, але удар був такий сильний, що він упав. Інстинктивно викинув угору ноги, п’яти ковзнули по випнутих у напруженні ребрах, по шорсткій шерсті, вибиваючи з неї різкий смердючий запах. Відчув ту дику силу, яка клекотіла в тілі вовчиці і яка валилася на нього, тягнулася гострими іклами до його горла. Але страх, знесилюючий і безпорадний, не пройняв душу огнищанина, просто у нього не було часу злякатися.

Увесь світ зараз заступила ошкірена пащека, забита клубками жовтої піни. Вовчиця шматувала пазурами грубе полотно сорочки, високо закидаючи догори голову. На шиї напиналися у судомі товсті жили. І тільки в цю мить відчуття небезпеки гостро пронизало кожен його м’яз, вибухнуло пекельним вогнем у грудях. Страх розливався по усьому тілу, роблячи його нечуттєвим до болю…

Гаряче дихання виривалося з грудей, вихоплювало з горлянки якісь хрипкі звуки, відбираючи в нього пам’ять і людську подобу. Бо оволоділо знетямлене і знавісніле бажання зберегти своє життя. Шкірив зуби, дряпався нігтями, крутився гнучким тілом на всі боки…

І, жахаючись оцієї своєї здичавілості, підкоряючись її нестримній силі, видушив з грудей несамовитий зойк. Вовчиця на якусь мить відсахнулася, і це врятувало Роська. Штурхнув палицею її прямо в пащу і в’юном вивернувся з-під неї. Позадкував і притулився спиною до дерева.

Вовчиця кружляла навколо нього, щоразу підбираючись ближче. Кілька разів намірялась стрибнути. Та Росько не давав, завзято вимахував палицею, що аж висвистувала. Але довго так тривати не могло, уже й руки заніміли, підгиналися ноги. Від різких рухів в очі били сліпучі спалахи, які миттєво згасали в білій пітьмі. Крізь неї нічого не було видно, вовчиці теж. Може, її вже немає?

Але туман розсіювався, і знову бачив її напружене тіло, що погойдувалось на сильних лапах. Міцніше стис палицю, добре розуміючи, що може покладатися лише на неї, на один удар. І готувався завдати його, лише не змигнути б, тільки б ясність не зникла з очей. Щільніше, до болю, притулився до стовбура, щоб відштовхнутись у будь-яку мить і кинутися назустріч нападниці.

І все-таки, мабуть, змигнув, бо не помітив, звідки вилетіла стріла. Тільки посвист, і вона вп’ялася в