Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

— А тобі що до того, Серпіко? — нарешті промовив він. Отже, це від початку була історія зради — друг Секюлера, окультист Карлайл Істроу влаштував змову з винахідником Томасом Едісоном. — Дівчинка, яку ти шукаєш, зараз вмирає зі страху в товаристві твого злочинця.

— Ти ж не віриш, що те, про що він пише у своєму листі, — правда? Адже так?

Вітмен знову глянув назад себе. Цього разу він міг заприсягтися, що бачив рух.

Пролунав звук. Чарлі й Макбрайд озирнулися, і Вітмен зрозумів, що йому не примарилося.

Він відчув, як стигне кров. Готовий був стрілою кинутися в тунель і тікати, наче загнаний звір.

Фігура вступила у тьмяне світло і відкинула капюшон, відкривши обличчя.

Елена Ґенгаґґер дивилася на них, наче даючи їм час оговтатися від несподіванки. Що саме вона робила у підземному Единбурзі і як із французької Швейцарії потрапила сюди, було незрозуміло.

— Це не має особливого значення, — сказала вона. — Вам відомо, що вас переслідують?

— Хто?

— Ви знаєте хто.

— Хто вона така? — спитав Чарлі.

— Швейцарська ціпонька.

Вітмен швидко пояснив, як відшукав адресу останнього нащадка Секюлера в Лозанні, як Елена Ґенгаґґер виявилася праправнучкою Секюлера, за яких обставин він знайшов її непритомною.

Вітмен пройшов повз Елену туди, де колись був вхід до завулка. Він прислухався. Шум у підземному просторі, десь далеко позаду, раптово підсилився. Він крадькома зайшов за ріг, придивляючись. Чути було кроки й відлуння голосів. Навшпиньки він почав спускатися дерев’яним пандусом. Доки, низько пригнувшись, не побачив на відстані людей, що прямували до нього.

— Як ти знала, що вони йдуть за нами? — спитав він.

— Я стежила за ними до цього місця.

— Ти й за нами стежила, — Вітмен пильно дивився на неї у тьмяному світлі. Її обличчя не виказувало жодних емоцій.

— Хто це? — спитала Макбрайд.

Чарлі рушив був уперед, далі у тунель, але Елена зупинила його.

— Там глухий кут. Не встигнеш збагнути, як потрапиш у пастку.

— Гаразд, здаюся, — сказав Вітмен. — То що нам робити?

— У нас обмаль часу.

Елена попрямувала до ніші попереду. Вітмен і Макбрайд перезирнулися.

— Відколи це вона тут головна? — мовив Чарлі.

Макбрайд увімкнула ліхтарик. Вітмен і Чарлі рушили за нею, тримаючись на кілька футів позаду. За їхніми спинами жевріло світло, поступаючись темряві. Неймовірний ефект, подумав Чарлі — наче тунель ожив. Позаду лунали голоси, усе ближче й ближче.

Освітлюючи шлях попереду, Елена вела їх крізь проходи до великого циліндричного каменя, що стояв, притулившись краєм до стіни.

— Сюди.

— За нього? — перепитала Макбрайд. — Вони ж пройдуть просто перед нами!

— C’est êça[28], — відповіла Елена. — Там усередині порожньо.

Вітмен зиркнув на Чарлі. Той знизав плечима. Голоси були вже майже поряд.

Крекчучи від натуги, вони відкотили камінь крізь жолоб, прорізаний у стіні. Макбрайд оступилася і впала.

— Усе гаразд, — сказала вона Чарлі, який простягнув їй руку, допомагаючи підвестися. Вона встала й обтрусила пил.

Камінь зі скреготом повернувся сам собою, і з камери повіяло холодом.

Він перекривав доступ до короткого тунелю. Крізь вхід печери видно було лише темряву.

— Що це? Прохід?

— Боюся, що інший глухий кут, — сказала Елена.

«Що, як вона з ними заодно?» — подумав Вітмен.

Вони трохи відкотили камінь, залишивши достатню шпарину, щоб у разі необхідності вислизнути назовні.

Макбрайд вимкнула ліхтарик.

— Ми просто під Міськими палатами, — прошепотіла вона.

Печера нагадувала камеру сенсорної депривації — темний порожній замкнений барліг із кам’яними стінами. Вони прислухалися.

Голоси лунали все виразніше.

Кроки наближалися.

Чиїсь черевики протупотіли повз отвір. А тоді зупинилися.

Макбрайд почула віддалені голоси.

Чоловічі силуети, мов велетенські примари, проступали на фоні стіни.

Вони були просто тут. За кілька футів.

Четверо у печері не рухалися, присівши й затамувавши подих.

А потім — чиркання сірника і м’який вогник підпаленої цигарки.

Правою рукою Макбрайд почала намацувати мобільний — щоб упевнитися, що він у беззвучному режимі, — але кишеня була порожня. Її очі розширилися. Вона метнула погляд на Вітмена — той уже бачив, що її мобільний зник.

Їй кортіло встати. Вона могла би й далі сидіти на місці, чекаючи, доки голоси залунають знов чи віддаляться. Але вона підозрювала, що знає, де лежить її мобільний.

Жінка рухнулася в бік отвору. Вітмен похитав головою, злегка піднявши брови.

Вона навпочіпки поповзла до отвору, намагаючись не виказати себе. Нарешті, коли м’язи стегон і гомілок почали нити, вона випросталася біля отвору й обережно визирнула назовні. Майже очікувала, що ті типи причаїлися зі зброєю напоготові.

Лише один із переслідувачів був досі там