Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

А на ранок двадцять шостого липня пройшла польським табором неймовірна чутка: хтось невідомий, пробравшись уночі до шатра князя, залишив перед відлогою лист від козацького полковника Кривоноса. І дивувала рейментарів польського війська навіть не зухвалість ворожих пластунів, хоча пройти крізь кілька ліній варти і дістатися до святая святих, до намету ясноосвєнцоного, було неймовірно важкою, майже неможливою річчю! Дивував сам зміст листа – у ньому Кривоніс, використовуючи найвишуканіші висловлювання чистою латинською мовою, викликав Ієремію Вишневецького на двобій, пропонуючи не проливати крові тисяч жовнірів і козаків, а вирішити справу «одним лише ударом меча, вкладеного в умілу і мужню руку».

Але марно прочекав дві години полковник на чолі власного війська. Зодягнений в один лише кільчастий панцир, з непокритою головою, по якій розметався довгий запорізький оселедець, з кривою турецькою шаблею у руці. Марно стримував він струнконогого, мишастої масті огиря, витанцьовуючи на виду всього ворожого війська, марно наказував джурі знову і знову трубити в ріг, подаючи гасло виклику на герць ворожому рейментареві. Не вийшов прославлений лицар князь Ієремія Вишневецький за межі окопу свого війська. Зберігав мовчанку, не дивлячись на те, що від козацького окопу вітер доносив глузливі посвисти і регіт тисяч людей. І багато зусиль було прикладено після того ганебного випадку біографами і особистими хронікерами князя Ієремії Корибута-Вишневецького, щоб винайти достойне виправдання діям князя, або принаймні, звести все до забуття, цього вигідного для багатьох відомих людей оптимуму в оцінці, даній їхнім діянням у ведених хронікерами діаріушах.

Без великих бойових дій, обмежившись лише кількома невеличкими сутичками козацьких та польських комонних під'їздів, минула й решта дня. А увечері Вишневецький скликав у себе в наметі військову нараду, де й було вирішено відходити на захід, не приймаючи битви. Так, князь добре розумів: надто вже ситуація, яка склалася, нагадує битву при Жовтих Водах, коли, програючи козакам в кількості піхоти, кіннота Стефана Потоцького не змогла нічого вдіяти для свого порятунку і була знищена. А що він, Вишневецький, навіть з огляду на десять тисяч шляхетної кінноти, міг вдіяти проти шістнадцятитисячного війська Кривоноса? Адже болотисті береги Случі були придатні більше для дій піхотинців, аніж комонників. І це при тому, що у війську князя налічувалось лише якісь півтори тисячі піших ландскнехтів під командою Осинського.

– Я покладаю на вас всі надії, хоробрий мій воїне! – пафосно заявляв під час ради князь, надуваючи шляхетні вуста, і поплескував по закованому в залізо плечу Осинського. – Ви затримаєте їх під час переправи і надасте змогу війську відійти на безпечну відстань. Повірте, більш значущого завдання не виконував навіть спартанський цар Леонід спільно зі своїми трьомастами гоплітів! Адже за ним був лише прохід у скелях і готова до бою армія об'єднаної Еллади, за нами ж оголена отчизна, яка ще не готова дати рішучий бій хаму Хмельницькому.

І Осинському, який, безумовно, розумів усю небезпеку покладеного на нього князем завдання, не залишилося нічого іншого, як подякувати за честь, котра випала на нього. А ранком двадцять сьомого липня, коли нічна тиша ще не встигла змінитися гомоном нового дня, а сиве небо потроху світліло на сході, передвіщаючи недалекий ранок, польський обоз, маючи в ар'єргарді кінноту, вирушив до Кульчина. Сумними поглядами проводили жовніри молодецького полковника Осинського валки возів і рівні гусарські хоругви, які від'їздили на захід, відкупившись від ворога їхніми життями. А скоро їхні погляди повернулися в протилежному напрямку – в атаку пішло одразу все військо Максима Кривоноса. Вишикувані, як і напередодні, трьома відділами, з кіннотою і піхотним каре, оточеним возами на флангах, з артилерією, що її на ходу вимірювали на ворожі шанці, у центрі. Йшли швидко, але витримуючи рівняння, як і пристало добре дисциплінованим воякам. Витримали не здригнувшись перший удар ворожої зброї і почали окопуватись під вогнем, перетягуючи через Росолевецьку переправу вози з арматою і обоз. А всього через півгодини після початку наступу в крило окопу Осинського вже летіли загони запорізької кінноти, і він, блідий від розуміння того, що не зможе виконати наказ князя, почав відряджати до Вишневецького одного за одним гінців з проханням повернути назад хоч малий відділ кінноти, щоб допомогти йому скинути назад у Случ штурмуючі козацькі підрозділи. Як не дивно, Ярема послухав свого офіцера, дав наказ двом хоругвам гусарії атакувати переправу, хоча обмовився під час віддання наказу хорунжим:

– Але заради Марії Магдалини, панове, повертайтеся назад, доки спроможні будете швидко наздогнати мій обоз. Тепер поява під Костянтиновом відділу війська, який налічує менше тисячі жовнірів, то є самогубство! Повертайте навіть якщо врятувати Осинського буде неможливим!

Полетіли в бій уславлені польські важкі комонники, взяли списи напереваги і вдарили в козацькі порядки, котрі ще не встигли як слід окопатися після переправи. Ледве не скинули назад у річку кривоносівців, викликаючи посмішки на обличчях ландскнехтів Осинського, які вже готувалися прийняти смерть в нерівному бою. Навіть трофеї захопили поляки. Ті п'ять невеличких гармат, дві шмигівниці і дві фузеї, що про них з таким телячим захопленням писали пізніше у своїх діаріушах підлабузники князя, подаючи незначні успіхи в окремих епізодах програної загалом битви, як значні успіхи стратега від Бога, краси та гордості польського воїнства і всемірного патріота Речі Посполитої. Звичайно, немає в тих діаріушах жодного слова про те, що атаки гусарії так і не змогли скинути козаків із зайнятого ними плацдарму на польському березі Случі, а дуже скоро було підтягнуто вози і утворено ваґенбурґ, після чого штурми кінноти князя стали неможливими. Почалась безжалісна різня жовнірів бідолахи Осинського, котрий, як і належить шляхтичу, прийняв бій, не звертаючи уваги на своє невигідне положення і мізерні шанси зберегти полк після відходу гусарії до основних сил. Заграв лишень жовнами, коли почув про розпорядження Вишневецького відіслати до обозу і ту незначну артилерію, що її мав для захисту своїх приречених на смерть жовнірів. І кинувся в бій на чолі каре мушкетерів…

Коли залишки побитого козаками Кривоноса полку польської піхоти кинулися навтьоки, Ярема Вишневецький відчув страх. Добре прихований від сторонніх, непомітний назовні, але великий, звірячий страх. Невже він буде змушений заплатити за катування зрадженого ним народу вже сьогодні?! Невже саме ці болотисті, порослі верболозом і чагарниками береги річки стануть останнім, що бачив він у своєму не такому вже й довгому житті? Ні, він не хоче того! Він повинен ще поборотися хоча б у майбутньому, взявши себе в руки і відновивши втрачені сили!

Але страхам князя не було суджено справдитися.