Анрі Шарр'єр - Метелик

кажу. Хочеш мати й мої двадцять сім тисяч? Якщо забажаєш, вони стануть твоїми.

— Як?

— Дай мені змогу втекти.

— Ось що, французе, я знаю, ти не довіряв мені. Може, раніше ти й мав рацію. Але тепер, коли завдяки тобі я вибився із злиднів і маю змогу купити будинок, послати дітей до платної школи, затям собі: я твій друг. Я не хочу тебе обкрадати й не хочу, щоб тебе вбили. Тут я нічим тобі не зараджу, навіть за велике багатство. Я не можу допомогти тобі утекти. Твоя втеча закінчиться невдачею.

— А якщо я доведу, що все буде гаразд?

— Тоді побачимо, але спершу добре подумай.

— Коменданте, ти маєш друга серед рибалок?

— Маю.

— А він не міг би продати мені човна й вивести мене в море?

— Не знаю.

— Скільки приблизно коштує човен?

— Дві тисячі песо.

— А якщо я дам йому сім тисяч, а тобі — двадцять тисяч, ви згодитеся?

— Французе, мені вистачить і десять тисяч, залиш дещо собі.

— Влаштуй усе як слід.

— Ти тікатимеш сам?

— Ні.

— А скільки вас буде?

— Троє.

— Я побалакаю зі своїм другом.

Я вражений тим, як змінився комендант у ставленні до мене. В грудях цього типа з пикою вбивці б’ється добре серце.

На подвір’ї я розмовляю з Клузйо та Матюретом. Обоє відповідають, щоб я чинив як знаю, вони, мовляв, цілком покладаються на мене. Ця їхня відданість дає мені неабияке задоволення. Я не зловживатиму нею, ні. Я беру на себе велику відповідальність і діятиму обережно. Але я повинен попередити й решту наших товаришів. Уже близько дев’ятої години вечора. В такий час ми п’ємо каву. Я гукаю торговця, і він наливає нам шість чашок гарячої кави.

— Мені треба з вами побалакати. Здається, я матиму нагоду влаштувати втечу. На жаль, зі мною зможуть утекти тільки двоє. Певна річ, я візьму з собою Клузйо й Матюрета, з якими я втік із каторги. Якщо хтось має щось проти, хай скаже відверто, я вислухаю.

— Ні, — озивається бретонець, — ми не маємо права заперечувати. Передусім тому, що ви троє втекли разом із каторги. Зрештою, ви опинилися тут через нас, бо нам забаглося висадитись у Колумбії. Дякуємо тобі, Метелику, що радишся з нами. Але ти маєш повне право робити так, як вважаєш за потрібне» Хай вам помагає Бог. Запам’ятайте, в разі невдачі вас чекає неминучі смерть.

— Ми про це знаємо, — кажуть разом Клузйо й Матюрет.

Пополудні я розмовляю з комендантом. Друг його згоден. Рибалка питає, що ми хотіли б мати в човні.

— П’ятдесятилітрову бочку прісної води, двадцять п’ять кілограмів кукурудзяного борошна й шість літрів олії. От і все.

— Чоловіче! — вигукує комендант. — Хіба ж можна виходити в море з такими вбогими харчами!

— Можна.

— Ти хоробрий, французе.

Все гаразд. Отже, комендант здійснить і третю операцію. Він холодно додає ще:

— Віриш ти мені чи ні, а я зроблю це задля своїх дітей і задля тебе. Своєю хоробрістю ти цього заслуговуєш.

Я знаю, що він каже правду, й дякую йому.

— Як ти думаєш утекти, щоб ніхто не здогадався, що ми з тобою у змові?

— Твоєї вини тут не буде. Я тікатиму вночі, коли чергуватиме твій заступник.

— Розкажи про свій план.

— Завтра ти знімеш з нічної охорони одного вартового, Через три дні знімеш другого. Коли залишиться один, поставиш навпроти дверей камери сторожову будку. Першої ж дощової ночі вартовий сховається в будку, а я вилізу через заднє вікно. Що ж до освітлення муру, то тобі доведеться якось зробити там замикання. Можна прив'язати до шматка мідного дроту завдовжки з метр два камінці й закинути його на електричні дроти, що йдуть від стовпа до муру. А рибалка нехай припне ланцюгом човна так, щоб нам не довелося довго його відв'язувати. Вітрила й весла мають лежати готові в човні.

— На човні стоїть невеликий мотор, — каже комендант.

— О, тоді ще краще: хай рибалка запустить мотор — ніби для прогрівання, — а сам піде до сусіднього шинку випити чарку.

— Гроші?

— Рибалці я заплачу сім тисяч песо наперед. Що ж до твоїх двадцяти тисяч, то кожну банкноту я розріжу навпіл і одні половинки дам тобі до втечі, а другі сюди принесе потім один із французів, який залишається. Я скажу тобі, котрий саме.

— Ти мені не довіряєш? Погано.

— Ні, річ не в тому, що я тобі не довіряю. Але якщо ти не зумієш зробити замикання, то я не зможу втекти і, певна річ, не заплачу тобі.

— Гаразд.

Усе готово. Через коменданта я вже передав рибалці сім тисяч песо. П’ятий день нас охороняє тільки один вартовий. Сторожову будку поставлено, і ми чекаємо дощу. А його нема. Один із прутів у гратах ми перепиляли пилками, що їх приніс нам комендант. Місце надрізу добре замазано й прикрито кліткою з папугою, який навчився казати по— французькому «лайно». Ми сидимо як на голках. Комендант одержав перші половинки банкнот. Чекаємо щоночі. А дощу нема. За годину по тому, як почнеться дощ, комендант повинен зробити замикання. Та все марно, о цій порі року дощі не йдуть. Це просто жахливо! Найменша хмарка, яку ми бачимо крізь грати на небі, вселяє в нас надію. Але даремно. Так можна збожеволіти. Ось уже шістнадцять днів ми зі щемом у серці чекаємо втечі й шістнадцять ночей не спимо. Якось у неділю вранці комендант сам розшукує мене на подвір’ї і веде до свого кабінету. Тут він повертає мені пачку половинок банкнот і три тисячі песо цілими асигнаціями.

— Що сталося?

— Французе, друже мій, у тебе лишилася тільки одна ніч. Завтра о шостій ранку вас повезуть до Барранкільї. Рибалка повернув лише три тисячі песо, решту він потратив. Якщо Бог пошле сьогодні вночі дощ, рибалка ждатиме тебе, і ти віддаси йому гроші біля човна. Я вірю тобі й знаю, що мені нема чого боятися.

Але дощ так і не пішов.

Втеча з Барранкільї

О шостій ранку вісім солдатів і двоє капралів на чолі з лейтенантом надягають нам наручники й везуть у військовому ваговозі до Барранкільї. За три з половиною години ми долаємо сто вісімдесят кілометрів. О десятій ранку ми вже у в’язниці «Вісімдесята» на вулиці Медельїна. Стільки зусиль доклали ми, щоб уникнути Барранкільї, і все ж таки нас перевезли! Це чимале місто. Найголовніший колумбійський порт на Атлантичному узбережжі, хоч і лежить далеко в гирлі річки Магдалени. Що ж до в’язниці, то вона досить велика: чотириста