Анрі Шарр'єр - Метелик

в’язнів і близько сотні охоронців. В’язниця обнесена муром заввишки понад шість метрів.

Нас зустрічає все начальство на чолі з директором, доном Грегоріо. У в’язниці аж чотири подвір’я. Два з одного боку довжелезної каплиці, в якій відбувається служба Божа і яка заразом править за приймальню, і два — з іншого. Нас ведуть на подвір'я для найнебезпечніших в'язнів. Під час обшуку в мене знаходять двадцять три тисячі песо й дві невеличкі стріли. Я вважаю своїм обов'язком попередити директора, що стріли отруєні, отож особливої довіри ми в нього не викликаємо.

— Ці французи навіть мають отруєні стріли!

У «Вісімдесятій» нам загрожує величезна небезпека. Саме тут нас мають передати французьким властям. Так, у Барранкільї вирішиться наша доля. Треба будь-що звідси втекти! Я повинен поставити на карту все.

Наша камера стоїть посеред подвір’я. Власне, це не камера, а клітка з товстелезних залізних грат, накритих дахом; у одному з кутків — клозет і умивальник. Решта в'язнів — їх тут добра сотня — розподілені по камерах, що являють собою своєрідні загратовані нори в чотирьох мурах цього подвір’я, розміром двадцять метрів на сорок. Над кожними гратами нависає бляшаний дашок, що захищає камеру від дощу. Тільки ми, шестеро французів, у цій клітці день і ніч на очах у всіх в’язнів та охорони. З шостої ранку до шостої вечора ми на подвір’ї. Виходимо з камери й заходимо до неї, коли схочемо. На подвір’ї можна розмовляти, прогулюватись і навіть їсти.

Через два дні після нашого приїзду нас усіх шістьох кличуть до каплиці, де вже чекають директор в’язниці, кілька поліцейських і сім-вісім фотокореспондентів.

— Ви втекли з французької каторги у Гвіані?

— Ми ніколи цього не заперечували.

— За які злочини кожного з вас так суворо покарали?

— Це не має тут значення. Важливо те, що на колумбійській землі ми не вчинили ніякого правопорушення, а ви не тільки не даєте нам почати нове життя, але й виступаєте в ролі людоловів, жандармів французького уряду.

— Колумбія вважає, що ви не маєте права жити на її території.

— Але ж ні я, ні двоє моїх товаришів і не збиралися жити у вашій країні. Нас трьох заарештували у відкритому морі, а не під час висадки на вашу землю. Навпаки, ми робили все можливе, щоб бути від неї якомога далі.

— Французи, — озивається кореспондент католицької газети, — майже всі католики, як і ми, колумбійці.

— Може, ви й вихрестились на католиків, але ваша поведінка далеко не християнська!

— У чому ви нас звинувачуєте?

— Ви допомагаєте наглядачам каторжної в’язниці, що нас переслідують. Навіть більше — ви самі виконуєте їхню брудну роботу. Ви відібрали в нас човен з усім майном, яке нам подарували католики острова Кюрасао і їхній єпископ Ірене де Брюїн. Нас прикро вражає те, що ви не тільки не хочете надати нам можливість почати жити по-новому, а й перешкоджаєте переїхати власним коштом до котроїсь іншої країни, яка згодилася б нас прийняти. З таким не можна змиритися.

— Ви ненавидите нас, колумбійців?

— Не колумбійців, а їхню поліційну й правову систему.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що будь-яку помилку можна виправити, якщо цього захотіти. Дайте нам змогу вирушити морем до якоїсь іншої країни.

— Ми спробуємо дістати для вас такий дозвіл.

Коли ми знову виходимо у двір, Матюрет каже мені:

— Ну, ти зрозумів? Цього разу не слід плекати ілюзій, друже! Ми потрапили в міцні руки, й вирватися з них буде нелегко.

— Любі друзі, я не певен, чи в гурті ми будемо сильніші. Тому скажу вам таке: хай кожен діє н? власний розсуд. Що ж до мене, то я мушу втекти з цієї горезвісної «Вісімдесятки».

У четвер мене викликають до приймальні. Там уже чекає гарно вдягнений чоловік років сорока п’яти. Я пильно дивлюся на нього. Він напрочуд схожий на Луї Дега.

— Це ти — Метелик?

— Так.

— Я Жозеф, брат Луї Дега. Я вичитав про тебе з газет і прийшов провідати тебе.

— Дякую.

— Ти бачив там мого брата? Знаєш його?

Я докладно розповідаю йому про одіссею Дега до того дня, коли ми розлучилися в лікарні. Він каже мені, що його брат тепер на островах Салю, — про це написали йому з Марселя. Що ж до «Вісімдесятої», то відвідувачів Тут приймають по четвергах та неділях у каплиці. Жозеф розповідає мені також, що в Барранкільї живе з десяток французів, які приїхали сюди з дружинами шукати кращої долі. Всі вони переважно сутенери. В спеціальному кварталі міста півтори дюжини проституток підтримують високу французьку традицію вишуканої і талановитої проституції. Завжди певний тип чоловіків і жінок поширюють на землі, від Каїра до Лівану, від Англії до Австралії, від Буенос-Айреса до Каракаса, від Сайгона до Браззавіля, свою стару, як світ, професію — проституцію й спосіб добре з неї жити.

Жозеф Дега приніс мені одну новину: французькі сутенери в Барранкільї страшенно наполошилися. Вони бояться, щоб наш приїзд до в’язниці цього міста не порушив їхнього спокою й не завдав шкоди їхньому процвітаючому ремеслу. Справді, якщо хтось із нас утече, то поліція піде шукати його по будинках французів, навіть якщо втікач ніколи не просив у них допомоги. Тож поліція може ненароком багато що розкрити: фальшиві документи, прострочені або недійсні дозволи на проживання. Є жінки й навіть чоловіки, які, коли їх розкриють, матимуть великі неприємності.

От я й отримав необхідну інформацію. Потім Жозеф додає, що радий буде допомогти мені й приходитиме до мене по четвергах та неділях. Я дякую цьому доброму чоловікові, який згодом доведе щирість своїх обіцянок. Повідомляє він і про те, що, як пишуть газети, вже є домовленість про передачу нас Франції…

— Ну, панове, я маю що вам розповісти.

— Що саме? — хором вигукують усі п’ятеро.

— Передусім — нам не варто плекати ілюзій. Про передачу нас уже є домовленість. Сюди з Гвіани пливе спеціальний корабель, який відвезе нас знову туди, звідки ми втекли. Наша присутність тут завдає клопоту французьким сутенерам, які добре влаштувалися в цьому місті. Ні, не тому чоловікові, який провідує мене. Йому начхати на наслідки, але його колеги побоюються, що коли хтось із нас утече, то завдасть їм неприємностей.

Мої товариші сміються. Вони гадають, що я жартую.

— Пане маклере такий-то, — каже Клузйо, — прошу вас, чи можу я втекти?

— Годі реготати. Якщо нас провідають ці хвойди, треба буде їм сказати, аби більше вони не приходили. Домовилися?

— Домовилися.

Як я вже казав, у нашому дворі душ сто в’язнів-колумбійців. Це зовсім не дурні хлопці. Є