Зенон Косидовський - Коли сонце було богом

сили, щоб вибухнути. Мешканці Кампанії пояснювали катастрофу гнівом богів і намагалися задобрити їх багатими жертвами.

Менше як через рік після цього лиха в неаполітанському театрі відбувався великий музичний фестиваль. У ньому виступав із своїми співами імператор Нерон, невиправний комедіант, який вважав, що він — найбільший у світі артист. Саме в той час, коли цезар під оплески черні демонстрував своє мистецтво, знову почався землетрус, і стіни театру розвалилися. Глядачів охопила паніка, але Нерон, як твердять хроніки, непорушно стояв на арені, здобувши нібито своєю витримкою визнання всього міста.

Настав пам’ятний день 24 серпня 79 року нашої ери. Як ми вже згадували на початку, небо в цей день було блакитне й чисте — ніде ні хмаринки. З самого ранку припікало сонце; жителі Помпей і Геркуланума неквапливо робили своє діло. По брукованих вулицях Помпей гуркотіли візки, навантажені збіжжям та городиною, рибалки співучими голосами захвалювали свої нічні влови, базарні торговці й ремісники відчиняли дерев’яні двері крамниць та майстерень, через натовп вуличних продавців пробиралися раби-кухарі та хлопці, що прямували до школи. Часом хтось із перехожих зупинявся біля прилавка відкритого шинку, щоб угамувати спрагу келихом дешевого вина. Групки людей стояли біля оголошень: надходили вибори, і вже провадилась агітація за різних кандидатів. У містах Кампанії розпочався новий діловий гомінливий день.

О першій годині, коли мешканці міста сідали до обіду, зненацька пролунав жахливий гуркіт; страшенно задрижала земля, будинки захиталися, мов п’яні. З верхівки Везувію аж до неба вдарило полум’я, окутане хмарами чорного диму. Вслід за ними з кратера вихопилися хмари попелу й дрібного каміння. Вони геть затулили сонце, і на землі стало зовсім темно, тільки полум’я вулкана освітлювало сутінки рудим світлом.

На Помпеї почав сипатися дедалі густіший град попелу й каміння, часто вагою до шести кілограмів. Птахи падали з неба; морські хвилі викидали на берег мертву рибу. Людей і тварин охопив невимовний жах; кожен думав тільки про те, як би врятуватися самому. По темних вулицях несамовито мчали, вози й колісниці, запряжені кіньми та мулами. Чоловіки, жінки й діти, прикривши голови подушками, металися в тісних вуличках, сповнених густими випарами сірки, в яких неможливо було дихати.

Не всі жителі Помпей своєчасно кинулися шукати порятунку за міськими стінами. Багато хто думав, що вулканічний дощ ітиме не дуже довго, й сховався в підвалі будинку, власним життям наклавши за цю безпечність. Попіл і каміння падали на місто безупинно, і на вулицях та майданах утворилися кількаметрові насипи, такі грузькі, що крізь них ніяк було пробратися. Ті, хто в цей час намагався вирватися з міста, грузли в кучугурах і падали мертві під ударами каміння, гарячково стискаючи свої найдорожчі скарби. Інші гинули в руїнах будинків, які валилися під вагою попелу й каміння. Так загинуло понад дві тисячі помпеян, десята частина всього населення міста.

Ніхто не міг передбачити розмірів катастрофи. Вулканічний дощ ішов на місто ще дві доби, й навколо було зовсім темно, тільки з горла Везувію бухало червоне полум’я. Лише 27 серпня крізь заметіль попелу, яка піднімалася над землею, почало пробиватися сонце. Люди, що зосталися живі, побачили сумне видовище. Помпеї й Геркуланум зовсім зникли під п’ятнадцятиметровим шаром попелу та каміння, тільки подекуди з нього виглядали поодинокі колони й дахи найвищих міських будівель. Вулканічний саван вкрив усе на вісімнадцять кілометрів округ. Вітер заніс сивий попіл аж до Рима й навіть на узбережжя Африки, на Сіцілію і до Єгипту.

Зовсім інакше відбувалася катастрофа в Геркуланумі. На схилі Везувію — до нього од містечка було тільки чотири кілометри — тріснула земля. З тріщини полився липкий мул — суміш морської води, попелу й дрібних каменів. Біля підніжжя вулкана утворилася велика річка — стіна з грязі заввишки 15 метрів. З нестримною силою, хоч і не дуже швидко, цей потік пожирав на своєму шляху храми, будинки, прекрасні вілли, мармурові колони, громадські споруди, мури амфітеатру. Місто Геркуланум поволі зникало під п’ятнадцятиметровим шаром мулу, який на сонці швидко твердів, перетворюючись на камінь.

На відміну від помпеян, мешканці Геркуланума вчасно збагнули, яка небезпека загрожує місту, і зрозуміли, що перед страшним потоком мулу їм лишається тільки одне — тікати. Ніхто не намагався рятувати свого багатства чи ховатись у підвалах, отож, крім кількох нещасних, які через каліцтво чи старість не змогли вчасно вибратися, населення Геркуланума не мало втрат.

Точні свідчення про те, як відбувалася катастрофа, ми маємо завдяки великому римському історикові Таціту[55] 106 року він звернувся до свого приятеля Плінія Молодшого[56] — небожа начальника римського флоту Плінія Старшого — попросив розповісти йому все, що той знав про вибух Везувію та смерть свого дядька.

Цю розповідь подано в двох великих листах, які збереглися до нашого часу.

У начальника флоту була приятелька Ректіна, яка мала віллу на схилі Везувію. І ось Пліній Старший одержав від Ректіни листа з проханням урятувати її з великої біди. Флотоводець велів негайно підготувати легкий корабель і вийшов у море. Пробираючись крізь густу хмару попелу та каміння, він диктував секретареві опис своїх спостережень і переживань. Але незабаром мілини й кипуча вода перегородили суднові дорогу. Не слухаючи поради капітана, Пліній Старший повернув до Стабії, попав туди під вулканічну зливу і, вчадівши від отруйних випарів сірки, загинув.

Ось як Пліній Молодший описує те, що сталося з ним особисто: «В той час я з матір’ю перебував ще в Місенах. Усю ту ніч, коли дядька не було дома, тривав страшний землетрус. Як тільки зійшло сонце, мати, охоплена жахом, прибігла до моєї спальні. Ми постановили негайно покинути місто, бо бачили, що всі будинки в першу-ліпшу хвилину можуть розвалитися. За нашим прикладом пішло й населення міста; люди, випереджаючи нас, квапливо сунули вперед.

При цьому можна було спостерігати незвичайні сцени. Од двигтіння землі екіпажі так хиталися, що могли от-от перекинутись. Море, здавалося, відступало, залишаючи на піску живину. На небі здіймалася зловісна чорна хмара, яка час від часу спалахувала блискавками.

За хвилину навколо стало темно, мов уночі в неосвітленій кімнаті. Чути було плач дітей, ремствування матерів, вигуки. Кликали хто батьків, хто дітей, чоловіків, жінок. Одні оплакували власну долю, інші побивалися за своїми родичами, були навіть такі, що просили смерті. Багато хто благально здіймав руки до богів, однак більшість кричала, що богів уже немає на світі, і що це настала остання, вічна ніч».

Доля Кампанії справила глибоке враження на італійський