Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

хлопець, за Бартеком-небіжчиком пішов би в огонь і в воду… — Мати говорила швидко, чимдалі швидше, ніби хотіла наговоритися наперед, ніби не вірила, що Кароль залишиться вдома по обіді й на ніч; задзвонить телефон, і син скаже: «Так, так, зараз іду», а вона знов зостанеться сама. Пригрівало сонце, сніг зверху розтавав, на бруку стояли сірі калюжі.

— Аби дотягти до весни, — сказав Кароль. — Ох, коли б уже весна.

— А що буде весною? Зміниться щось?

— Все буде вже позаду. І вибори, і все.

Мати на хвилинку замислилась, потім спитала:

— Ти боїшся цих виборів?

— Ні, не те що боюся. Тільки…

— Що тільки?

Кароль не знав, що відповісти, раптом відчув страшну втому, сонце сліпило й розморювало, відбирало силу.

— Важко буде, — зітхнув він.

— Всюди так?

— Як де. В нашому воєводстві загалом спокійно, тільки тут, саме тут…

— Тебе хотіли перевести на захід, — нагадала мати, — там спокійніше? Там не так важко?

Він не відповів. Десь на західній окраїні воєводства, в Гожові, Свебодзіні, Зельоній Гурі, в містах і повітах, відомих йому тільки з назв, теж, мабуть, було важко.

Але, напевно, не було там стількох блисків, рисів і модестів, напевно, менше стріляли, менше було пожеж і похоронів. Чи шкодував він, що не поїхав до якогось там Свебодзіна, — на це важко було відповісти самому собі.

Кароль не шкодував, не картав себе, хоч часом здавалося, що там може бути цікавіше, ніж тут, у Кольську, яке географічно належало до Великої Польщі, а економічно — якщо можна робити такий поділ, — було зв’язане з колишнім Царством Польським. Ні, він не шкодував, але часом його огортала якась туга, якесь оманливе почуття, що там можна гори перевернути, адже там майже все робиться заново, а це куди більш вдячне діло, ніж латати старі дірки. Чи не податись після виборів на захід? Він не звірив матері цієї думки, цієї неясної мрії; за хвилину вона здалась йому сміховинною дитячою вигадкою, втомлена людина завжди подумки шукає собі якогось пристановища, а Кароль дуже втомився; сонце все пригрівало, пальто ставало дедалі важчим, сорочка прилипла до спини.

— Шкода, що я віддав машину нашому старості, був би підвіз вас, мамо.

— Е, я люблю пішки ходити.

Магда не чекала Кароля в цю пору, зраділа, підставила бліду щоку для поцілунку.

— Ти, мабуть, голодний? А що з Чеславом?

— Пусте, нічого страшного. А це що за звір?

Під столом стояв наїжений і розлючений, а може, просто переляканий рябий кіт з кумедною трикутною плямою на носі.

— Пані Ксавера принесла, каже, що його звуть Філіп, на це ім’я озивається, а на інші — ні.

— Філіп — людське ім’я, а не котяче, — сказала мати.

— Ще тільки котів тут бракувало, — скипів Кароль.

— Нехай буде, коли вже принесла, — лагідно заспокоювала Магда, — кіт у хаті не завадить.

Але Каролю було не до котів, він пішов у другу, маленьку, кімнатку з завішеним вікном, де спала мати, ліг, не скидаючи черевиків, на стару канапу і, перше ніж Магда встигла зготувати картопляні галушки та підливу, заснув мертвим сном і не чув деренчання телефону, а Магда брехала в трубку, що його немає вдома. Спав він, мабуть, дуже довго, бо коли прокинувся, було вже зовсім темно, якась вага налягла на живіт, з хвилину він не ворушився, не розуміючи, що воно таке, потім намацав рукою щось пухнате — то був Філіп, який згорнувся клубком, теплий і округлий.

— Стережеш мене, — розчулився Кароль і здригнувся від холоду, — тобі тепло, котяро, в твоєму кожушку. — З котом на руках він вийшов у другу кімнату. — Не дзвонили мені, Магдо? Як ся маєш, Петере?

— Не дзвонили, — збрехала Магда, але потім схаменулась: «Завтра дізнається, буде гніватись». — Був дзвінок, — вона опустила очі, — та пожаліла тебе, навіть обідати не розбудила, ну, я й сказала, що немає вдома. Погано зробила?

— З комітету дзвонили?

— Від старости.

— Чого їм треба було? — пробурмотів собі під ніс Кароль. — Ну й відіспався ж я — за всі часи.

— Нічого, якось дадуть собі раду. А тепер попоїж.

Заглянула Ксавера.

— Смачного, — сказала вона, — вибачте, мабуть, перешкодила вам. Я тільки до пана Петера.

— Громадянин Петер Волошин, старший сержант, до ваших послуг, — випнув груди Петер.

— Для Петера в мене є доручення, — сказав Кароль з ледь помітним роздратуванням, і Ксавера подріботіла до дверей, белькочучи перепрошення й ласкаво кличучи кота:

— Киць, киць, Філіпоньку!

— Ти міг би бути з нею ввічливіший, — лагідно сказала мати, — вона хороша. І зовсім самотня.

— Яке доручення, начальнику? — Петер зрадів.

— Випий чарку і йди спати. Сьогодні вартувати не треба, я буду вдома.

— Добре, можу піти, — скривився Петер, — можу й піти.

— Ти якийсь сердитий, сталося щось? — запитала стурбовано Магда.

Кароль не відповів, він дивився в вікно — за скуленими від морозу садками вигинався дугою міст через Варту; Кароль любив дивитись на нього, особливо смерком або вночі, тоді міст виразно виступав з пітьми, освітлений низкою ліхтарів, схожих на великі перлини; це було давно, до війни, а тепер на мосту було темно, тільки чітка чорна риса видніла на воді, скутій матовою кригою при березі й лискучій на середині річки.

— Все видивляєшся, видно, тягне туди. Один раз обійдуться без тебе, ти ж сам казав: незамінних людей нема.

— А таки правда, — притакнула мати.

— Звісно, обійдуться. Мені треба відпочити. Перед завтрашнім днем.

— А що в тебе завтра, синку?

— Та нічого особливого, як звичайно. Але треба відпочити.

— Лягай спати, від сну найбільш сили прибуває.

— Не хочеться мені спати, мамо.

— Мабуть, я вам заважаю.

— Ні, мамо, що ви.

Вона позирала то на Кароля, то на Магду, не вміючи приховати, що рада бачити їх укупі.

— На добраніч, діти.

Не скрипнули пружини старої канапи, мати роздяглася й лягла дуже тихо, а може, й зовсім не лягала, може, не спала, була ще з ними, тільки відгороджена стіною й дверима; це якось бентежило Кароля, він ходив навшпиньках, говорив півшепотом, потім приліг поруч Магди, яка намагалась побороти сонноту. Губи в неї були пошерхлі, шорсткі, груди пашіли вогнем.

— В тебе гарячка?

— Ні, я здорова, Каролю, просто в такому стані з жінками всяке буває.

— Але гарячка — це не нормально.

— В мене немає гарячки, тобі здалося, Каролю.

— Ти сонна.

— Трошки. Але спати не хочу. Ми так мало з тобою розмовляємо.

— То порозмовляймо.

— Знаєш, — вона говорила неквапно, з паузами, ніби трохи соромлячись, — я все частіше думаю про те, що коли б вас не виселили звідси туди, до нас, ми з тобою ніколи б не