Карін Слотер - Лють

— Сядь-но, — заспокійливим тоном проговорила вона і підвела його до матраца. Потім тильним боком долоні помацала йому лоб. — Холодний і мокрий. Тебе ж не знудить на мене, хлопчику мій?

— Я… — Джон не міг сформулювати речення. — Я… — Він перевів погляд на прочинене вікно, шість дюймів простору.

— Хочеш води?

Він кивнув, різким рухом голови вгору-вниз.

— У мене в сумці є пляшка води.

Вона повернулася до нього спиною, щоб зняти сумку з дверей, і одним відчайдушним рухом він витяг ножа з-під матраца і жбурнув у прочинене на шість дюймів вікно.

Немов у вповільненій зйомці, до нього повернулася обличчям міс Лем. Джон затамував дух, краєм ока помічаючи блиск металу, поки складаний ніж плавно рухався у бік вікна.

Він інстинктивно закашлявся і нахилився вперед, сподіваючись, що кашель притлумить звук, коли ніж вдариться об віконну раму і впаде назад у кімнату.

— На. — Міс Лем відкрутила ковпачок пляшки. — Зроби кілька ковтків.

Джон зробив так, як вона казала, і потай, поки витирав лоба, глянув на килим під вікном. Нічого. Ножа не було.

— От і чудово. — Міс Лем поплескала його по спині. — Був напад та й минувся, правда?

Джон кивнув, не спроможний видушити з себе ні слова.

— А тепер подивимося під матрацом. — Вона похитала головою, коли Джон простягнув їй назад пляшку з водою. — Забирай собі. У мене в машині такого добра повно.

Джон підвівся, хоча ноги досі трусилися. Знову позирнув на вікно, на килим під ним. Напевно, ніж вилетів у отвір. Іншого пояснення бути не могло.

Коли Джон поставив матрац сторчма, сперши на стіну, міс Лем зажадала:

— І пружинну сітку теж.

Цього разу таргана під ліжком не було, проте на килимі лежав товстезний шар бруду. Джон так перенервувався через той ніж, що йому здавалося, ще трохи — і він упаде на підлогу.

— Усе, став назад. — Вона прогортала книжки, що лежали на столі коло його ліжка. Порваної фотографії матері ніяк не прокоментувала, навіть якщо помітила. — Дочитав книжку? «Тесс із роду д’Ебервілів»?

— Е-е, — сказав Джон, заскочений цим запитанням. — Так, мем.

— Скажи мені, Джоне, хто хрестив дитину Тесс?

Він здивовано дивився в її майстерно нафарбовані очі.

— Джоне?

То було хитре запитання. Вона хотіла підловити його.

— Сама Тес і похрестила, — нарешті відповів він. І хоча знав, що це правильна відповідь, страшенно боявся, що схибить. — Священик не схотів, тому вона зробила це сама.

— Добре. — Інспектор усміхнулася і знову роззирнулася кімнатою. — Іншого житла знайти так і не вдалося?

Якось вона вже в нього про це питала.

— А варто шукати?

Міс Лем поклала руки на свої вузькі стегна.

— Не знаю, Джоне. Мені здається, ти вже переріс це місце.

— Ну, я…

— У Даґдейлі є будинок. У ньому порядкує такий собі містер Еплбаум. Якщо хочеш, я сьогодні йому подзвоню і закину за тебе слівце.

— Так, — сказав він. Досі вона ще не пропонувала йому своєї допомоги, тому це його насторожило. Та все ж він сказав: — Дякую. — І додав: — Ви дуже люб’язні.

— Переїжджай якнайшвидше, чуєш? Найкраще — завтра.

Чому такий поспіх, Джон не розумів, але кивнув:

— Добре.

Вона перекинула сумочку через плече й покопирсалася в ній, шукаючи ключі.

— Джоне, і ще одне.

— Так, мем?

— Оте, що ти викинув у вікно, поки я стояла до тебе спиною. — Вона підвела погляд від сумочки й хитро, по-котячому йому всміхнулася. — Гляди, щоб воно не перейшло за тобою на нову квартиру.

Він розтулив було рота, але інспектор похитала головою, щоб зупинити його.

— Не люблю, коли моїх підопічних підставляють. Коли ти повернешся в тюрму — а повір мені, шістдесят п’ять відсотків твоїх умовно звільнених побратимів скажуть, що таки повернешся, — то лише тому, що сам облажаєшся, а не тому, що якийсь гівнюк поліцейський, Барні Файф[32] недороблений, хоче тебе засадити.

Джон відчув, як серце калатає у горлі. Їй дзвонив Майкл. Він знайшов те, що Джон йому залишив на дні ящика з інструментами, і вирішив діяти. Якби міс Лем не любила грати за правилами, Джону світило б негайне повернення в тюрму.

— Пильнуй, Джоне. — Вона наставила на нього, мов указку, ключ від машини. — І пам’ятай, золотко, я тебе теж пильнуватиму.

Розділ 27

20:48

Вілл повів Бетті на прогулянку, і тепер вона клацала кігтиками по дорозі. Першого ж дня спільного проживання він намагався взяти її на пробіжку, але закінчилося все тим, що більшу частину маршруту він пробіг з нею на руках. Його спантеличувало те, як вона пристосувалася до руху свого тіла вгору-вниз: висолоплений язик, задні лапки охайно складені у Вілловій долоні, тільце міцно притиснуте до його грудей, а він тимчасом посилено робив вигляд, що не помічає дивних поглядів, які на нього кидали люди.

Понсі-Гайлендс був районом для людей середнього достатку, тут не бракувало і бідних художників, і геїв, і безпритульні траплялися. Зі свого заднього ґанку Вілл бачив Центр Картера, де розташовувалася бібліотека президента Картера, а Підмонт-парк був на віддалі однієї короткої пробіжки. У вихідні по авеню Понс-де-Леон він їхав прямісінько до парку Стоун-Маунтін, а там катався на велосипеді, ходив гірськими стежками чи просто сідав і милувався сходом сонця, коли те визирало з-попід найбільшого шматка оголеної гранітної породи в Північній Америці.

Хоч у горах Північної Джорджії було дуже гарно, Віллу бракувало відчуття, що він удома, інстинктивного знаття про те, де що розташовано, де безпечно, а де — ні, бракувало ресторанів, зовні непоказних, але з найкращою кухнею та обслуговуванням у місті. Йому дуже подобалися нестандартні речі, наприклад, те, що навпроти веселково розфарбованої комуни хіппі в кінці його вулиці стояла церква менонітів. Подобалося те, як безпритульні копирсалися у твоєму смітті та ще й гримали на тебе, коли там не було нічого цікавого. Атланта завжди була його містом, і якби Аманда Ваґнер знала, який він щасливий, що повернувся, то закинула б його назад у гори швидше, ніж він встиг би промовити «добре просмажений курячий стейк».

— Привітик! — кокетливо кинув йому джоґер, який пробігав поряд.

Шкіра у вирізі його сорочки блищала у вечірньому сяйві місяця. Все життя провівши у місті, де було багато гомосексуалістів, Вілл навчився сприймати ці вияви уваги як компліменти, а не як виклик своїй маскулінності. Безперечно, коли вигулюєш легеньку, мов пушинку, собачку на яскраво-рожевому повідку (іншого достатньої довжини в крамниці не виявилося), це привертає увагу, байдуже, де ти живеш.

Вілл усміхнувся від думки про те, який смішний