Карін Слотер - Лють

Запитання Вілла здивувало, але він з готовністю погодився.

— Не проти.

— Вибач, що підводжу тебе. Я сам собі здаюся істеричною бабою. Чорт, і поводжусь я так само. Усі ці дурні балачки. Ти, мабуть, подумав, що я псих якийсь чи що. — Він знову похитав головою. — Кілька вихідних — цього мені з головою вистачить. Просто потрібно трохи часу, щоб прийти до тями, змиритися з тим, що сталося.

— Правильно, — сказав Вілл, потай радіючи, що Майкл сам дійшов цього висновку. Нарешті він зрозумів, що детектив увесь ранок боровся з собою, щоб не розклеїтися. — Роби те, що вважаєш за потрібне.

— Але мені треба бути в курсі. Я маю знати, що відбувається. Ти б не міг мені розказувати? Я не хочу напосідатися, друже. Але не хочеться бути відрізаним від подій. Я знаю, що ти зловиш цього виродка, але хочу знати, як просувається розслідування.

Особливої радості від цього Вілл не відчував, але погодився.

— Дзвони, коли схочеш.

— Дякую, — сказав Майкл. У його голосі Вілл почув полегшення, в очах побачив вдячність. — Дуже дякую.

Розділ 26

19:22

Джон був такий змучений, що мало не проїхав свою зупинку. Він, мов ошпарений, зіскочив з сидіння і заволав: «Стій!» — саме тоді, коли водій зачиняв двері.

На тротуар він фактично вивалився. Усі м’язи в тілі боліли, наче по них гатили відбійним молотком. Арт спитав, чи не зголоситься хтось попрацювати допізна, і Джон радо підніс руку, думаючи про те, що йому буде чим зайняти розум, крім думати про Джойс і те, у що він вляпався. Щойно він заплющував очі, як перед ним поставала білява дівчинка у дворі в Майкла. Минулої ночі він прокинувся з переляком. Усе тіло вкривав піт, і Джон заскиглив, як маленька дитина, погойдуючись уперед і назад, аж поки не провалився у тривожний сон.

Артова позаурочна робота була такою гидкою, що про неї й найгіршого ворога просити було б незручно: почистити засмічений головний бак вакуумної системи. Цистерна розташовувалася під землею і могла вмістити мільйони галонів сміття з килимів, «Чиріоз» і зіпсованих льодяників — увесь той непотріб, що його витягували пилососами з машин перед тим, як відправити їх на мийку. Джон ледве проліз у отвір, а коли опинився всередині, то подумав, що цистерна, мабуть, десять футів завширшки й вісім у діаметрі, більше схожа на домовину, ніж Джону хотілося б думати.

Арт дав йому ліхтарика й пару гумових рукавичок. Батарейка в ліхтарику трималася півгодини. Рукавички злиплися, не встиг він і вхідний отвір відкрити. Джон засунув голу руку в бруднющу трубу і витяг жмут чогось дуже схожого на людське волосся. Він подумав про відшаровану шкіру і шмарклі, що їх людське тіло скидало з себе щодня, і виблював банановий сендвіч, не встигнувши вискочити на свіже повітря.

— Нікудишній із тебе солдат, — сказав йому Арт.

Він подивився на мертвотно-бліде Джонове обличчя, помітив блювотиння в нього на сорочці й тицьнув йому в руку п’ятдесятку. П’ятдесят доларів за менш ніж дві години роботи. Джон радо б застрибнув назад у власне блювотиння, якби Арт запропонував подвоїти платню.

Він повертався до своєї кімнати в нічліжці, з насолодою вдихаючи свіже повітря. На вулиці завжди смерділо, незалежно від погоди й часу доби. Поступово у Джоновій голові сморід почав асоціюватися зі злиднями. Його легені, мабуть, поглинали його, і канцерогени липли до внутрішніх боків, як волосся — до вакуумної цистерни.

— Привіт, ковбою.

Джон підвів погляд і побачив, що на ґанку сидить Марта Лем, з ніг до голови одягнена у чорну шкіру й нафарбована сильніше, ніж зазвичай. Йому кортіло запитати у свого інспектора щось легковажне, наприклад, чи, бува, її кавалер не прийшов на побачення, та натомість він просто сказав:

— Здрастуйте, міс Лем.

Вона підвелася і трохи повела руками в боки.

— Я так вдяглася для твоєї позачергової перевірки.

Джон не знав, що сказати. «Маєте гарний вигляд» було б занадто прямолінійно, таке можна сприйняти і як флірт.

Він обмежився тим, що сказав: «Так, мем», відчинив двері й відступив убік, щоб вона могла пройти перша.

— Сьогодні вранці ми повернули містера Джорджа в «Бостікс», — повідомила вона йому.

— Кого?

— Твого друзяку з горішнього поверху.

Спочатку Джон не зрозумів, про кого вона говорить. Та потім дійшло.

— Він не мій друзяка, — заперечив він, і міс Лем промовисто на нього зиркнула: мовляв, обережніше на поворотах. — Пробачте, — перепросив Джон. — У мене був важкий день. Я вас не чекав.

— Саме тому ці перевірки й називають позаплановими.

До його поверху треба було подолати тринадцять сходових маршів, і кожним з них Джон буквально плентався вгору. Просто він майже не спав, відколи простежив за Майклом до Домівки Ґрейді (а було це два дні тому) і довідався, чим займається його двоюрідний брат. Крики жаху тієї чорношкірої жінки досі відлунювали йому у вухах. Джон згадав свої власні крики першої ночі в «Коустелі», коли на нього накинувся Зебра. Вони звучали майже однаково.

Джон відімкнув і розчинив двері своєї кімнати. Перше, що впало йому в око, — вікно було прочинене дюймів на шість, картонна завіса порвалася внизу. А ще він відчув запах. І знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що сморід ішов від його власного тіла. Пахло страхом.

— А ти тут попереставляв усе. — Міс Лем повісила сумочку на дверну ручку, щоб звільнити руки. — Мені подобається.

Вона почала перебирати його одяг, але Джон міг тільки німо витріщатися на своє ліжко, яке стояло не так, як завжди — лівим боком до стіни, — а в кутку.

Той, хто тут був, хотів, щоб Джон про це знав.

Міс Лем саме відчиняла холодильник і зазирала всередину.

— Твій аналіз сечі в порядку.

Джон не міг відповісти. Фотографію його матері спотворили. Хтось відірвав од неї зображення Джона.

— Джоне?

Він рвучко повернув голову і подивився на інспектора.

— Він був чистий. — Міс Лем показала на ліжко. — Підніми, будь ласка.

Джон нахилився, щоб підняти матрац. І раптом пальці намацали щось тверде і холодне.

Джон застиг мов укопаний: одна рука під матрацом, одна — над ним.

— Джоне? — покликала міс Лем. І плеснула в долоні, щоб його розворушити. — Сонечко, швидше. Я не маю стільки часу, щоб стирчати тут усю ніч.

З його розтуленого рота крапнула слина. Груди стиснуло. Джон задрижав.

— Джоне? — Міс Лем підійшла до нього і поклала руку йому на спину. — Що таке, ковбою? Що сталося?

— П-погано, — затинаючись і тремтячи всім тілом, промовив він.

У кишковику раптом стало млосно,