Карін Слотер - Лють

він, мабуть, але усмішка протрималася недовго, бо розум повернувся до теми, яка більшу частину того дня не полишала його думки.

Справа зайшла в глухий кут, і що більше він про це думав, то сильнішим було погане передчуття щодо Майкла Ормвуда. При спілкуванні детектив здавався нормальним хлопцем, але якщо пильніше придивитися, вилазили певні проблеми, найбільшою з яких було те, що він користувався службовим становищем, щоб примушувати жінок до сексу. Цієї єдиної деталі Вілл ніяк не міг оминути. Проститутки стояли на вулицях не тому, що хотіли відпадного сексу і приємних розмов. Вони брали гроші, і, на думку Вілла, це можна було вважати згодою, але у випадку з Майклом грошей нікому не діставалося. Він користувався владою, яку давав йому жетон, щоб наказувати жінкам. З Віллового погляду, то було зґвалтування.

Утім, Віллу було важко думати про чоловіка, з яким він провів два останні дні, як про ґвалтівника. Чоловік, батько, начебто поважний поліцейський — так, авжеж. Але ґвалтівник? У цього чоловіка було два обличчя, і що більше Вілл про це думав, то швидше танула його впевненість у тому, що він добре бачить бодай котресь із них.

Працюючи в ДжБР, Вілл більшість часу присвячував гонитві за жахливими злочинцями, але вигнання в горах дало йому один вкрай важливий урок: люди дуже рідко бувають або дуже добрими, або дуже поганими. У Блу-Рідж, де бідність, закриття заводів і страйк на місцевій шахті практично паралізували життя маленької гірської громади, межа між добром і злом була дуже розмитою. Вілл багато чого там навчився, і ці знання стосувалися не лише людської природи, а і його власного єства.

Восьмий район Бюро розслідувань Джорджії був найбільшим у всьому штаті: обслуговував чотирнадцять округів і простягався аж до Теннесі й до кордону Північної Кароліни. Люди, що їх Вілл зустрів у офісі в північно-західній частині Джорджії, були доволі байдужі до місцевого населення, неначе вважали себе вищими за людей, яким були покликані служити. Віллового шефа звали Їп Ґомес (чому Вілл так ніколи й не зрозумів), і при першій зустрічі він жартома сказав Віллу, щоб той навіть не сподівався підчепити собі серед місцевих якусь жіночку. «Усіх, у кого ще є свої зуби, я вже перепробував, — розсміявся Ґомес. — Нема з кого вибрати, хлопчику мій, геть нема».

Напевно, Віллове обличчя виказало його думки (Енджі завжди казала, що в нього більше естрогену, ніж йому на користь), бо після того всі найпаскудніші завдання від Їпа діставалися йому. Його не допустили до операції, яка призвела до найбільшої облави в історії відділення. Співпрацюючи з місцевими, Їп допоміг викрити підприємство, яке організовувало півнячі бої у трьох штатах і дванадцятьох округах. У справі був уплутаний мер сусіднього містечка, який мав постійне глядацьке місце біля арени. І хоча сигнал надійшов од розлючених дружин, яким не подобалося, що чоловіки постійно програють зарплатню, слава операції від цього була аж ніяк не меншою. Тієї ночі Їп і його хлопці святкували в барі «Блу-Гавана» на трасі 515, а Вілл стирчав у своїй машині, пасучи покинуту птахоферму, яку нібито перетворили на метамфетамінову лабораторію. Не те щоб йому хотілося випити з цими людьми, але ніде правди діти — його не запросили.

Попри те, що його завжди залишали за бортом найславетніших операцій, Віллу хотілося думати, що його робота у горах була важливою. Мет — брудний наркотик, що перетворював людей на нелюдів, змушував кидати дітей на узбіччі дороги й розсувати ноги перед чим завгодно, аби це дало їм жаданий кайф. Вілл бачив, як мет зруйнував чимало життів, ще задовго до Блу-Ріджа. І жодних додаткових стимулів для бажання зруйнувати кожну лабораторію у своїй юрисдикції йому не потрібно було. Робота була небезпечна. Так звані хіміки, які виготовляли сполуку, були відчайдухами. Від однієї-єдиної іскри могла зайнятися ціла будівля. Пил від виробничого процесу міг забити людині легені, мов пластилін. Щоб очистити місце пожежі, перш ніж Вілл міг зайти й зібрати докази, доводилося викликати групу для роботи з небезпечними матеріалами. Сам процес очищення цих лабораторій підривав бюджет місцевої поліції та департаменту шерифа, а держава не збиралася простягати руку допомоги.

Іноді Вілл думав, що для горян певного штибу мет був чимось на зразок нелегального віскі, продуктом, який вони продавали, щоб їхні діти були ситі й одягнені. Йому було важко ототожнити наркоманів, яких він бачив на вулицях Атланти, з простими людьми, що варили мет у горах. Не те щоб Вілл їх виправдовував і вважав янголами — навпаки, деякі з них були жахливі, справжні покидьки, готові на все, щоб мати гроші на свою звичку. Інші ж були не такими чорно-білими. Вілл часто бачив, як вони скуповувалися у бакалійній крамниці, обідали в місцевій піцерії чи виходили з дітлахами в неділю з церкви. Свого продукту вони зазвичай не вживали. Для них то була робота, спосіб (для декого — єдиний) заробити гроші. Люди вмирали, наркотик нищив життя, але їх це не обходило.

Вілл не розумів, як їм вдається так спокійно відділяти котлети від мух, але в Майклі Ормвуді помітив ту саму тенденцію. Детектив виконував свою роботу — і судячи з усього, добре виконував, — але водночас у ньому був і темний бік, що примушував його кривдити людей, яким він мав допомагати.

Бетті присіла зробити свої справи під кущем, і Вілл нахилився з пакетом і лопаткою, щоб прибрати. Дорогою додому вкинув пакет у смітник. Вже біля сусідчиного будинку мимохідь глянув на вікно і подумав, чи повернеться стара леді. Неначе прочитавши його думки, Бетті рвонулася на повідку і потягла його в бік під’їзної доріжки.

— Ну добре, — заспокоїв він її, відмикаючи двері.

Став на коліна, відстебнув поводок, і собака подріботів через кімнату, застрибнув на диван і зручно вмостився на подушках. Щоранку перед роботою Вілл підпирав подушками стінку дивана і щовечора бачив, що Бетті примудрилася поскидати їх униз, щоб зробити собі спальне місце. Він міг би назвати це троном, але дорослому чоловіку сором було так думати про маленьку собачку.

Вілл пішов до себе в кімнату і зняв піджак. І саме розщібав ґудзики жилета, коли задзвонив телефон. Високий схвильований голосок, що зазвучав зі слухавки, спочатку він не впізнав.

— Повільніше, — попросив Вілл. — Хто це?

— Седрик, — заплакав хлопчик. — Джезмін зникла.

Напевно, Седрик чекав на Вілла, бо двері дев’ятого під’їзду відчинилися і хлопчик вибіг звідти одразу ж, як Вілл припаркував машину на майданчику.

— Зробіть щось! — зажадав хлопчик.

Його обличчя спухло від сліз. Вранішній вираз майбутнього