Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

шлях… Росія не така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Українцям бракує для державного будівництва освіти, інтелігентності, тому думати сьогодні про самостійну Україну – це просто фантазія»[444].

Військова катастрофа стала неминучою. Після наради диктатор Петрушевич надіслав останню депешу Начальній команді:

«З Кам’янця. 14.XI. год. 7.30 вечора.

Дозволяю нашій делегації вести дальше переговори від мого імені в інтересах Галицької Армії. Оскільки це однак буде можливим, повинна брати в оборону також всі ті наддніпрянські частини, які залишаються на фронті і піддадуться, а головно старшин. Належить застерегти Галицькій Армії повну автономію під зглядом організаційним і адміністративним, під проводом і контролею галицького Уряду. Постаратися, щоби Добровольча Армія застерегла собі в Поляків, щоби шанували демаркаційну лінію, постановлену в договорі з Петлюрою, а саме відносно лінії Збруча, інакше грозить нам прихід Поляків до Кам’янця. Застерегти українську мову службову, право на поповнення армії італійськими полоненими і місцевим набором та чеською бригадою. Як ціль цих застережень подати намір в найближчій майбутності при відповідних услів’ях відібрати Східну Галичину від Ляхів силою. Застерегти федерацію Східної Галичини з власним соймом, урядом Армією з Росією. Дальші постанови політичного порозуміння застерегти пізнішим переговором.

Я неначе ув’язнений, не маю наразі можливості получитися з Армією. Проти всіх Галичан ведеться тепер беззглядна боротьба. Тутешнє Правительство приготовляється до виїзду. Здоровлю всіх.

Петрушевич»[445].

Між тим події розвивалися надзвичайно швидко. Продовжуючи наступ широким фронтом, денікінці оволоділи Могилевом-Подільським, Баром і наблизилися до тимчасової столиці УНР. У цих умовах С. Петлюра запропонував польським військам зайняти Кам’янець-Подільський. Що вони і зробили вранці 17 листопада. А напередодні, пізно ввечері диктатор Є. Петрушевич з полковником В. Вишиваним, групою урядовців і сотнею стрільців особистої охорони переправився через Дністер до Румунії[446]. Подейкували, що він хотів їхати до Одеси згідно з домовленістю НКГА з генералом Шиллінгом для продовження політичних переговорів. Але диктатор вирушив у добре знайомий Відень, де сформував новий емігрантський уряд ЗУНР.

Це остаточно розв’язало руки Начальній команді. 17 листопада між Галицькою і Добровольчою арміями в Одесі підписано нарешті договір:

«1. Галицька Армія переходить в повнім складі враз з тиловими установами, складами і движимими желізнодорожними матеріалами на сторону Російської Добровольчеської Армії і входить в повне розпорядження Головнокомандуючого збройними силами Південної Росії, тепер через Командуючого Військами Новоросійської Области.

2. Галицька Армія задержує свою організацію, Командуючий збір, мову, установи і ціле військове майно. Частини мають існувати в складі не менше 75 % своїх штатних складів по штатах Галицької Армії, які обовязують по 4/17 падолиста. Корпус Коновальця не уважається галицькою частиною.

3. Російське Добровольче Командування допоможе Галицькій Армії в доповненні її рядів уродженцями Галичини, які находяться як в чужих державах, так і на території Росії.

4. При висілих штабах, як також всіх установах і всіх самостійних частинах Галицької Армії будуть приділені російські старшини, лікарі і урядовці після вибору Добровольчеського Командування для зв’язку і порішення на місці питань, які б не виявились.

5. Політичних питань відносно взаємних відношень Галицького Правительства до Правительства добровольчеськой Армії, як також відносно майбутньої судьби Галичини не розбирається, а лишається до рішення політичним переговорам. Аж до порішення тих питань в постою генерала Денікіна забезпечує Диктатор Галичини право кермування і контроль внутрішнього життя Галицької Армії.

6. Галицька Армія не буде воювати з Армією Петлюри, яка бореться на фронті.

7. Галицька Армія розташується не пізніше 17/30 падолиста в районі Козятин – Винниця—Іллінці—Оратово – Погребище.

8. Для забезпечення сеї концентрації негайно Галицька Армія займає та держить район Бердичева.

9. Штаб Галицької Армії переходить не пізніше 17/30 падолиста с. р. до Умані.

10. Всі тилові військові установи, етап, склади і ін. пересуваються постепенно і розташовуються на лінії Христинівка – Ольгополь – Вознесенськ – Миколаїв. Санітарні установи, в котрих находяться хворі і ранені, остаються на місці.

11. Хворі і ранені Галицької Армії, які не найдуть місця в галицьких шпиталях, будуть прийняті в шпиталі Збройних сил Південної Росії на рівних правах з російськими, а по видужанню вертаються в Галицьку Армію.

12. Для зв’язку зі Штабом Командуючого військами Новоросії висилається зі Штабу Галицької Армії окремого старшину.

13. Сей договір входить в життя в хвилі ратифікації з одної сторони Командуючим військами Новоросії, а з другої сторони Командуючим Галицькою Армією.

14. Ворожі кроки між Добровольчеською і Галицькою Армією устають з хвилею підписання сего протоколу через представників обох сторін, не вичікуючи ратифікації його, як се сказано в параграфі тринадцятому.

Голови комісії: Даровський. Коновалов.

Саборський. Ціммерман.

Лука Турчин. Гр. Давид.

Стверджую: Комендант війська Новоросійської області генерал-лейтенант Шиллінг. Одеса 17 падолиста 1919.

Стверджую: Начальний вождь Галицької Армії генерал-чотар Микитка.

Вінниця, 19 падолиста 1919»[447].

19 листопада у вінницькому готелі «Савой» відбулася ратифікація договору. Після обміну грамотами представники обох армій розробили заходи, перш за все, щодо надання медичної допомоги хворим і пораненим бійцям УГА. Для зв’язку з командуванням Добрармії від Начальної Команди призначено полковника російського генштабу начальника штабу корпусу М. Какуріна. На жаль, воєнна доцільність тоді перемогла ідею української соборності. Ад’ютант М. Тарнавського чотар Д. Паліїв згодом назве цей договір політичним промахом, «якого не можна допускатися навіть в критичних хвилинах»[448].

Договір про перемир’я з Добрармією

У другій половині листопада ситуація в Галицькій армії продовжувала залишатись надзвичайно складною. Кількість хворих не зменшувалась. Надавати їм медичну допомогу було важко через розкиданість на величезному просторі Правобережної України. За деякими даними, у Проскурові їх було 1600, Барі – 2500, Немирові – 2000, Вінниці – 1000, Жмеринці – 500, Могилеві – 400. Скільки хворих було в інших містах і селах, мабуть, ніхто не знав.

З кожним днем знижувався і моральний дух армії, яка опинилася далеко за межами краю без родин, без надії на краще. Стрілецтво знаходилось у оточенні денікінців, яких ніхто не вважав за союзників, хоч би і тимчасових. Взагалі договір з ними був сприйнятий неоднозначно, навіть вороже. «Я знаю, що в неодного з вас серце кривавиться, дух бунтується проти теперішніх обставин, – намагався заспокоїти галичан генерал М. Тарнавський[449] у наказі по армії 17 листопада, – але наш народ в неволі, жде визволення – та жде його від нас. Чим ми будемо сильнішими, тим краща будучність чекає наш народ».

«Договір про перемир’я, підписаний 6 листопада в Зятківцях між УГА і армією Денікіна, – зауважив сотник В. Галан, – не приніс ніякої полегші для наших частин. Насправді ніхто не знав, що сталось, на яких умовах підписано той договір. Ми відчували, що сталося