Джордж Мартін - Чвара королів

Розвідники повернулися опівдні. Вот розповів, що з версту вниз течією був дерев’яний міст, але його хтось спалив. Йорен відірвав кислолист від паки і вкинув до рота.

— Коні, може, перепливли б, та й віслюки, але дідька лихого ми переправимо ці вози. На півночі та заході ще й вогонь горить. Може, краще нам лишатися на цьому березі.

Він підібрав довгу палицю і намалював на землі коло, а з нього — хвилясту риску.

— Оце Боже Око, а з нього на південь тече річка. Ми отут.

Він тицьнув у землю, зробивши дірку біля риски, нижче кола.

— З заходу ми озеро не обійдемо, як я хотів. А на сході знову вийдемо на королівський гостинець.

Кінець палиці посунувся туди, де стрічалися риска та коло.

— Десь тут, скільки пам’ятаю, є містечко. Паланка з каменю, якийсь пан сидить у своїй вежі. В нього має бути якась варта, хоч лицар чи двоє. Рушимо вздовж річки на південь, до темряви будемо там. В них мусять бути човни, отож продамо все, що маємо, і наймемо собі хоч одного.

Він провів палицею просто через коло-озеро знизу вгору.

— З ласки божої зловимо вітер і перепливемо Боже Око до Гаренграду.

Йорен тицьнув палицею тепер уже згори кола.

— Тут можна купити нових коней або ж перебути у Гаренголі. Там сидить пані Вент, а вона завжди була приязна до Варти.

Мантулик вирячив круглі очі.

— Та ж у Гаренголі привиди…

Йорен сплюнув.

— Осьо твоїм привидам.

І кинув палицю в грязюку.

— Сідайте в сідла.

Ар’я саме згадувала байки, що їх Стара Мамка розповідала про Гаренгол. Злий король Гарен загородився від ворогів усередині, тому Аегон випустив драконів і перетворив замок на поховальне вогнище. Мамка казала, що у зчорнілих баштах і досі блукають вогняні духи. Інколи люди надвечір мирно лягали спати у свої ліжка, а вранці їх знаходили мертвими, ущент обпаленими. Ар’я в таке не дуже вірила, та й сталося воно давно. Мантулик казав дурниці: в Гаренголі мали бути не привиди, а лицарі. Ар’я могла б розповісти про себе пані Вент, а та дала б їй супровід з лицарів, щоб безпечно доправити додому. Саме так чинили лицарі: захищали людей, а надто жінок, від усякого лиха. Може, пані Вент допомогла б навіть дівчинці, яка весь час плакала.

Дорога коло річки, звісна річ, була не королівський гостинець, але загалом непогана, і вози нарешті хутко покотилися уперед. Першу хату загін побачив за годину до заходу сонця. То був гарненький невеличкий хутірець, оточений ланами пшениці. Йорен виїхав наперед і загукав, але відповіді не почув.

— Убиті, мабуть. Або ховаються. Дубарю, Рею, гайда зі мною.

Троє увійшли до хати.

— Горщиків нема, та й цінного геть нічого, — пробурмотів Йорен, коли повернувся. — Жодної тварини. Мабуть, втекли. Може, ми їх навіть стрічали на гостинці.

Принаймні, хату і ниву не спалили, навколо не валялися трупи. Торба знайшов за хатою грядки; хлопці насмикали червоної редьки та цибулі, наклали мішок капусти, перш ніж вирушити далі.

Трохи далі дорогою вони побачили хату лісника, оточену старими деревами і ошатно складеними пеньками дров, приготованих для рубання; ще трохи далі — благеньку хижу на палях у півтора сажні заввишки. І одна, і друга були покинуті. Ще поля — пшениця, пшінка, ячмінь, усе визріває на сонці, але жодного сторожа на деревах, жодного женця у рядках. Нарешті показалося містечко: купка білих хатин, розкиданих попід стінами острогу, великий септ, критий ґонтом, панська вежа на невеличкому горбку трохи на захід… і жодного сліду людини.

Йорен сидів у сідлі й супився крізь кудлату бороду.

— Недобре тут, — сказав він, — але ж прийшли вже. Ходімо подивимося. Добряче подивимося. Може, хтось із людей ховається. Мо’, човна якого залишили, а чи зброю.

Чорний братчик лишив десятьох хлопців стерегти вози та скигливе мале дівчисько, а решту поділив на чотири чати по п’ятеро людей, щоб обшукати містечко.

— Очі та вуха нашороште, — наказав він, а сам рушив верхи до панської вежі з’ясувати, чи є там місцевий господар або хоча б його сторожа.

Ар’я опинилася у одному загоні з Гендрі, Мантуликом та Ломиком. Опецькуватий черевань Вот колись тягав весло на галері, а тому міг вважатися найкращим з-поміж них мореплавцем. Саме його Йорен і надіслав на берег озера подивитися, чи немає там якогось човна. Проїжджаючи між тихих білих хатин, Ар’я відчула на руках сироти. Порожнє містечко лякало її не менше, ніж той спалений острог, де знайшлася плаксива дівчинка і однорука жінка. Чому люди втекли, полишивши домівки і все майно? Що їх налякало?

Сонце вже сиділо низько на заході, хати кидали довгі тіні. Раптовий гучний ляск змусив Ар’ю сягнути по Голку, але то лише віконниця ляпнула на вітрі. Після відкритого берегу річки тіснява містечка була якась незатишна.

Уздрівши поміж будинків та дерев озеро, Ар’я стиснула колінами коняку, ринула чвалом повз Вота і Гендрі, а тоді вилетіла на трав’янисту галявинку біля всипаного камінням берега. У світлі західного сонця тиха вода озера блищала, наче лист битої міді. Більшого озера вона ніколи не бачила — інший його берег губився вдалині. Зліва виднівся величенький заїзд, вибудуваний просто над водою на товстих дерев’яних підпорах. Направо в озеро видавався довгий пришиб; на схід були ще й інші, схожі на дерев’яні пальці, витягнуті з міста у воду. Але єдиний човен, що був на виду, лежав перевернутий та покинутий на каменях попід заїздом, а днище його геть зогнило.

— Нічого немає, — розпачливо вимовила Ар’я. Що ж тепер робити?

— Онде корчма, — мовив Ломик, коли підтяглася решта чати. — Гадаєте, там лишився якийсь харч? Може, пиво?

— То подивімося, — підтримав Мантулик.

— Годі вам про корчму! — гримнув Вот. — Йорен наказав шукати човни.

— Човни усі забрали.

Ар’я чомусь була упевнена у своїх словах; хоч обшукай усе містечко, а однак не знайдеш чогось кращого за гнилий перевернутий човник. Вона мляво злізла з коня і стала на коліна коло води. Вода тихо плескала навколо ніг. На волю вилетіло кілька світляків, блимаючи тут і там своїми вогниками. Зелена вода була тепла, мов сльози, та солі не містила; смакувала вона літом, намулом і всім, що росте та зеленіє. Ар’я плюхнула у воду обличчя, щоб змити пил, грязюку і піт денного шляху, а коли випросталася знову, потилицею та шиєю