Джордж Мартін - Чвара королів

під комір потекли струмки. Відчуття було втішне. Вона пошкодувала, що не може скинути одяг і побігти плавати, ковзати теплою водою, наче кощава рожева видра. Може, допливла б аж до самої Зимосічі.

Вот загукав, щоб вона допомагала шукати, і вона допомогла: позаглядала у човнові сараї та під навіси, поки коняка паслася на березі. Там знайшлися вітрила, цвяхи, відра затверділої смоли і кицька-мама з поносом новонароджених кошенят. Але жодного човна.

Містечко стемніло, наче ліс, доки Йорен та інші розвідники нарешті повернулися.

— Нема у вежі нікого, — повідомив він. — Місцевий пан чи пішов воювати, а чи кудись відвів посполитих ховатися, кат його зна. Не лишив ані коняки, ані свині, та нам попоїсти знайдеться. Десь там бігав гусак і кілька курей, а в Божому Оці ловиться добра риба.

— Усі човни зникли, — доповіла Ар’я.

— Можна залатати дно в тому човнику, — мовив Кос.

— Туди хіба четверо сядуть, — зазначив Йорен.

— Є цвяхи, — втрутився Ломик. — А навколо дерева. Можна збудувати човни для всіх.

Йорен сплюнув.

— То ти й човни вмієш будувати, не тільки руки фарбою бруднити?

Ломик втупився у землю.

— Плоти, — запропонував Гендрі. — Пліт кожен збудує. Виріжемо жердини, будемо штовхатися.

Йорен замислився.

— Озеро надто глибоке, аби штовхатися посередині. Але якщо піти мілиною попід берегом… тоді вози доведеться кинути. Може, воно й на краще. Подумаю до ранку.

— Можна нам заночувати у заїзді? — запитав Ломик.

— Ми заночуємо у паланці, за зачиненою брамою, — відповів старий. — Полюбляю мати навколо кам’яні мури, коли сплю.

Ар’я не могла не втрутитися.

— Нам не можна тут лишатися! — вигукнула вона. — Адже люди не лишилися. Вони усі втекли, навіть їхній пан!

— Ти ба, Арік налякався! — оголосив Ломик, бекаючи дурнуватим сміхом.

— Не налякався! — гримнула вона у відповідь. — А от вони налякалися.

— Меткий хлопчина, — зазначив Йорен. — Але бач, у чому справа: тутешні мешканці опинилися на війні, хотіли вони того чи ні. А ми не воюємо. Нічна Варта не лізе у чвари королівств, тому не має тут ворогів.

«І друзів теж» — подумала вона, та цього разу припнула язика. Ломик і решта вже витріщалися на неї; бракувало ще виставлятися боягузкою перед усіма.

Брама паланки була потикана залізними гвіздками. Всередині знайшлося двійко залізних засувів завбільшки з молоді дерева; у землі були пробиті для них діри, а до воріт припасовані залізні скоби. Коли засуви заклали у скоби, вони утворили величезний косий хрест.

— Трохи вбогіше за Червоний Дитинець, — оголосив Йорен, коли паланку роздивилися знизу доверху, — та ніч перебути згодиться. Кращої криївки ми тут не знайдемо.

Мур був складений з грубо тесаного каменю без розчину, заввишки у півтора сажні; всередині вздовж муру бігли дощаті риштунки. На північ вела потерна; крім неї, Герен знайшов ляду під соломою у старому дерев’яному сараї, яка відчинялася до вузького звивистого підземного проходу. Він пройшов ходом досить далеко і вийшов аж біля озера. Йорен наказав закотити на ляду один з возів, щоб ніхто не з’явився звідти без запрошення. Старий поділив усіх на три варти, а Торбу, Курца й Різана відіслав до покинутої вежі наглядати з високого місця. Курц мав при собі мисливський ріг — сурмити в разі небезпеки.

Загін закотив свої вози і загнав тварин досередини, а тоді заклав за ними ворота. Стайня тут була велика, хоча і недоладна; вміститися у ній могла половина коней міста. Притулок, де ховалися міщани у непевні часи, був ще більший — довгий, низький, вимуруваний з каменю, критий соломою. Кос вийшов потерною назовні й повернувся з гусаком та двома курками; Йорен дозволив розпалити вогонь, щоб їх зготувати. Всередині паланки була й велика кухня; щоправда, усі горщики та казани з неї забрали. За жеребом куховарити випало Гендрі, Дубареві та Ар’ї. Дубар звелів їй обскубати з птиці пір’я, поки Гендрі рубав дрова.

— Чому мені не можна рубати дрова? — закомизилася Ар’я, та ніхто не зважав, і вона взялася скубати, поки Йорен нагострював лезо кинджала бруском, усівшись на кінці лави.

Коли їжу нарешті зготували, Ар’я з’їла курячу ніжку і трохи цибулі. Ніхто не мав гумору балакати, навіть Ломик. Гендрі потім відійшов і взявся налощувати шолома з таким виглядом, наче знаходився десь далеко. Дівчинка скиглила і плакала, та коли Мантулик підсунув їй шматочок гусятини, вона його хутко проковтнула і стала видивлятися ще.

Ар’я витягла собі другу варту, а до неї знайшла собі солом’яника у притулку. Сон довго не йшов, тому вона позичила в Йорена бруска і взялася нагострювати Голку. Сиріо Форель колись казав, що тупий клинок — то наче кульгавий кінь. Мантулик присів поруч на солом’янику подивитися, як вона працює.

— Де це ти такого гарного меча собі видобув? — запитав він, та коли зустрівся поглядом з її очима, застережливо підняв руки. — Та я ж не кажу, що ти його вкрав! Просто спитався, де взяв, та й по тому!

— Брат подарував, — пробурмотіла вона.

— Не знав, що ти маєш брата.

Ар’я перервалася почухатися під сорочкою. В соломі жило повно бліх — помітних навіть на тлі її власних, привезених зі столиці.

— Я маю багато братів.

— Що, справді? А вони старші чи молодші?

«Не треба мені патякати зайве. Йорен казав, щоб я тримала язика на припоні.»

— Усі старші, — збрехала вона. — Вони теж мають мечі, довгі й гострі. Вони мене навчили вбивати людей, які забагато допитуються.

— Та я просто балакаю, а не допитуюся!

Мантулик хутко втік і дав Ар’ї спокій, а вона згорнулася клубочком на солом’янику і почула плач дівчинки з іншого кінця притулку. «Якби ж вона замовкла. Чого вона скиглить без упину?»

Напевне, Ар’я таки заснула, хоча не могла пригадати, щоб заплющувала очі. Їй наснилося вовче виття, ще й таке жахливе, що вона миттю прокинулася і сіла на солом’янику; в грудях калатало серце.

— Мантулику, прокидайся! — Вона зіп’ялася на ноги. — Гендрі, Воте, хіба ви не чули?

Вона натягнула чобіт на ногу.

Навколо неї чоловіки та хлопці заворушилися і посповзалися зі своїх постілей.

— Що за халепа? — запитав Мантулик.

— Що ми мали чути? — завимагав Гендрі.

— Та то Арікові страшний сон наснився, — буркнув хтось.

— Ні, я справді чув! — наполягала вона.