Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

— Відповідь була б: ні.

— А тепер?

— Спробуй.

Вона далі підступно усміхалася і тулилася до мене.

— А чи варто?

— Якщо не варто — не пробуй. Нам і так добре. Хіба ні? Чи тобі конче хочеться при повній параді приходити на наші родинні прийняття?

— Не дуже.

— Чекай... — надулася вона. — То ти не збираєшся на мені одружуватися?

— Ти ж сама не знаєш, чи вони не відмовлять.

— І що з того? Як кидатися парцелювати чоловіка своєї коханки, ти мастак? А як до моїх батьків прийти за благословенням, вже душа в п’ятки?

— Ах, так? Добре. Сьогодні ж підемо до них.

— Ні-ні, коханий. Підеш сам. А я буду тримати за тебе кулаки.

Вона знущалася з мене, а я справді відчував острах. Досі я зустрічався з ними, як друг родини, але коли вони відмовлять, я перестану бути ним, перейшовши дозволену межу. Врешті Ірма змилосердилася, і ми пішли разом. Перш ніж перейти до справи, ми з годину гомоніли про все на світі за обіднім столом, а я все не зважувався сказати ту фразу, яку тримав на язиці, аж поки мене Ірма не копнула під столом. І тоді я випалив. На диво, не затинаючись. На мить зависла мовчанка. Батьки допитливо подивилися на Ірму, я не помітив на їхніх обличчях особливого здивування. Батько навіть усміхнувся.

— Я так розумію, — озвався він, — що між вами все вже давно вирішено... Так, Ірмо? — Вона кивнула. — То не будемо розводити цериґелів[98]. Ми здогадувалися, до чого все йде. І ми, Стефане, завше до вас ставилися з повагою. Тому не маємо нічого проти.

Я ніколи не думав, що буде так просто стати зятем барона, але війна, очевидно, вносить свої корективи. Весілля ми влаштували скромне — для вузького кола. У травні 1941-го я вирішив поїхати до Кракова і перебалакати з Ліщинським, щоб довідатися, що все це означає стосовно Ґредлів і їхнього виїзду до Швейцарії. Він мене заспокоїв і обіцяв, що все владнається, тільки треба трішки зачекати.

— Скільки? — не розумів я.

— Кажу ж — недовго. Залишилася деяка формальність. Треба, щоб барон пішов до Горачека і підписав деякі папери.

— Що за папери?

— Про відмову від усього свого майна на совєтських теренах.

— Не розумію, чому цього не можна було владнати відразу? Він і так це майно втратив. І що з нього німцям?

— Скоро переконаєшся.

Він при мені зателефонував до Горачека і домовився про його зустріч з бароном. З тим я і повернувся до Варшави. Барон без жодних зволікань підписав відмову від своїх маетностей, змирившись із втратою, і знову ми стали чекати. А за місяць уже всім стало зрозуміло, що означала та відмова — німці напали на Совєтський Союз, і за лічені дні всі маєтки Ґредлів опинилися у їхніх руках.

Ліщинський з Кракова зник. Я не мав до кого апелювати. Барон пробував застати Горачека, але щоразу отримував негативну відповідь. Увесь цей час ми жили в готелі. Барон регулярно отримував відсотки з банків, цього вистачало на цілком заможне проживання, але я все ж найнявся інструктором до аероклубу.

Одного вечора на початку липня, повернувшись із роботи, я побачив наляканого портьє. Цей літнього віку чоловік завше любив зі мною перекинутися кількома словами, зараз він нервово роззирнувся і відкликав мене набік.

— їх усіх забрали, — повідомив пошепки.

Я отерп.

— Хто забрав?

— Гестапо.

— А за мною питали?

— Ні.

Я нічого не розумів.

— Чи щось пояснили?

— Ніхто нічого не пояснював. Можливо, їх забрали в ґетто. Вони жиди? А надто, якщо багаті. Тепер їх будуть доїти.

Я не знав, що маю діяти. В ґетто? В яке? Варшавське? Мені б зараз дуже придався Ліщинський, але він, як я з’ясував, уже опинився у Львові. Що робити і до кого стукати? Я взяв ключі в портьє від обох покоїв. У кімнаті батьків було все поперекидуване, але особисті речі їм, вочевидь, дозволили спакувати й забрати з собою. В нашому покої був менш-більш порядок. Гестапівці шпирали тільки по шухлядах і в шафі, але нічого не скидали на підлогу.

Зранку я подався до абверу. Черговий записав моє прізвище, зателефонував і повідомив, що Горачек може мене прийняти. Коли я увійшов до його кабінету, він встав з-за столу і вийшов мені назустріч, по-дружньому усміхаючись і простягаючи руку для привітання. Я не розумів, що має означати ця гостинність. Він запропонував мені сісти й почав розмову сам.

— Ви, мабуть, хвилюєтеся про своїх родичів, але насправді хвилюватися не варто. Просто після того, як майно барона перейшло у власність Райху, виникла потреба в інвентаризації. Адже достеменно невідомо, що встигли пограбувати рускі. Рано чи пізно ми завоюємо всю Росію, і все, що було забрано з палацу баронів, повернеться назад. А для цього нам потрібен детальний облік майна.

— Тоді навіщо було забирати всіх трьох? Не досить було самого барона?

— Наскільки мені відомо, то було їхнє добровільне бажання супроводжувати барона. І знаєте... гестапо... у них свої методи. Вони з нами своїми намірами рідко діляться.

Він нахабно брехав, бо якби Ірма з матір’ю приєдналися добровільно, то бодай залишили б записку. Але я не заперечував, лише хитав головою.

— Отже вони зараз дорогою у Сколе?

— Очевидно. Можете не хвилюватися.

— А потім де їх шукати?

— Ну, ви ж знаєте, що ми євреям пропонуємо оселятися в ґетто. Для їхньої ж безпеки.

— Барон вихрестився, його дружина австрійка, а Ірма, виходить, лише наполовину єврейської крові.

— Як ви чудово все підрахували! — він розсміявся, потім встав, відчинив шафку і запропонував випити рому. Я не відмовився, мені хотілося витягнути з нього якнайбільше. Коли ми випили, він сказав:

— Знаєте, мені Ліщинський розповідав про вас, і про ваші значні заслуги перед Райхом. Адже завдяки вам ми отримали ту книгу. Тому я з вами буду відвертим. Баронеса Валерія не буде поселена в ґетто і зможе собі вибрати будь-яке місце проживання. Баронеса Ірма, мабуть, теж, але тут я не можу давати жодних гарантій. Цілком можливо, що у цьому випадку буде зважено власне на ваші заслуги. Отже я б вам цілком дружньо порадив співпрацювати з...

Він не докінчив, бо в цей час двері прочинилися, і хтось